Глава 27. Кара

Тепер Тоні знає мою таємницю. І це неабияк лякало мене. Відчуття, ніби на плівці в голові прокручується нескінченний стрім запитань: а що, якщо він зрадить мою довіру? Чи розповість комусь? Чи використає це проти мене? Та водночас я відчувала, як у душі щось непомітно, але глибоко зміщується. Моя інтуїція, наче старий добрий друг, тихо підказувала — хлопець не зробить нічого такого. Він не зрадить, не використає, не продасть. Це трохи заспокоювало, але страх не зникав повністю.

«Досить, Каро, — нашіптувала я собі, — час почати довіряти людям». Так багато років я оберігала цю таємницю, ховала її навіть від найближчих. Навіть Марі не знала. Вона й досі думає, що я просто дивна — з характером, який притаманний усім багатіям, типу мене. Але розповідати ще комусь — ні, це я поки точно не хочу. Це було моє тісне коло, моя захищена фортеця, яку я будувала роками.

Після вечері Тоні, як завжди, пішов спати одразу, мовби згорнувши у куточок усі свої тривоги і дні. На ранок він швидко зібрався і поїхав на роботу. Мені це здалося дивним, майже підозрілим, але я змусила себе не думати про найгірше. Він просто має термінові справи. Це ж не може бути пов’язано з моєю таємницею. Але моя параноя не збиралася кудись зникати. Вона сиділа в куточку голови, підштовхувала шукати іще слідів, тривог, небезпек.

Я сіла на диван і намагалася заспокоїтися, відкривши книгу. Але сторінки злипалися, слова не доходили до свідомості, думки кружляли десь далеко. Тривога тиснула все сильніше, і я вже була готова подзвонити Марі, щоб хоч трохи відволіктися, поки Тоні повернеться, але мене перервали.

— Міс Рідель, до вас прийшли гості. Гаррі Річмонд, — доніс голос Ітана, що стояв у дверях.

— Нехай увійде, — відповіла я, ховаючи в очах легке здивування.

Ітан лише кивнув і поспішив виконувати наказ. Чому він прийшов? Я пам’ятала, як колись ми з Гаррі намагалися почати все з початку. І навіть майже було, що я погоджувалася. Але тепер у мене є Тоні, і мені це абсолютно не потрібно. Гаррі завжди був бездоганний — ідеально випрасований костюм, бездоганна зачіска, правильна постава. Його манери завжди були зразковими — і водночас це була повна протилежність Тоні. Колись саме це мене й приваблювало: він був холодним, розважливим і стриманим. Тепер усе змінилося. Тепер мені було більше до душі тепло, хаос і непередбачуваність Тоні.

— Привіт, — сказала я, відчуваючи, як у горлі трохи пересихає.

— Привіт, Каро. Я прийшов поговорити, — відповів Гаррі, присідаючи поруч на дивані. — Стосовно твого чоловіка.

Моє серце стиснулося. Я не хотіла говорити про Тоні ні з ким, крім нього самого. Це було моє особисте життя, моя територія, і Гаррі не мав до цього жодного стосунку. Але цікавість поволі розривала мене, і я мовчки слухала.

— Каро, я розумію, що ти зараз будеш злитися на мене, — почав він повільно, з напругою у голосі. — Та я попросив перевірити твого Тоні по всіх базах.

Я вже відкривала рот, аби вигукнути щось образливе, але він поспішив додати. Гаррі занадто добре мене знав і вирішив починати обережно. Але я не впевнена, що готова слухати.

— Я просто хотів як краще, аби тебе вберегти від усього. Так от, його майже ніде немає, - він похитав головою. – Все, що відомо про Ентоні Харріса, — це що його всиновили, він навчався у школі, потім у коледжі, і працює на правління. Ні медкартки, ні навчання в автошколі — абсолютно нічого.

Я відчула, як повітря в грудях застигло. Щось невидиме почало душити, стискати, зупиняти серцебиття. Я знала, що з Тоні не все так просто. І сама навіть почала підозрювати. Але в нього було важке життя, тому я нічому не дивуюсь.

— Слухай, Гаррі, — різко почала я, — тебе це не має хвилювати.

Несподівано для себе я почала захищати Тоні. Він не заслуговував такого сумніву. Ця людина врятувала мене і залишалась поруч навіть у важких ситуаціях. Навіть при фіктивному шлюбі, він був моєю підтримкою.

— Тоні нічого від мене не приховує, - чітко сказала я. – І від нього ніякої небезпеки чекати не варто, будь упевнений. Якщо це все, то можеш йти.

— Каро, я хочу лише як краще, і я прекрасно розумію, чому ти злишся... – продовжував Гаррі.

— Ні, ти не розумієш, — вставши, твердо сказала я. — Тоні — мій чоловік, і я кохаю його. Мені ще ні з ким не було так добре, як із ним. А ти тут зі своїми перевірками. До того ж, яке тобі діло до цього всього? Ми розійшлися давно, лишилися просто знайомими. Ти не маєш права щось мені казати.

Я склала руки на грудях, відчуваючи, як усередині мене все кипить. Мене дратувала ця розмова, і я не мала абсолютно ніякого бажання її продовжувати.

— Байдуже, що майже ніде немає інформації про нього, - різко відповіла я. – Це моє особисте життя, в яке ти не лізеш! Якщо це зрозуміло, то я попрошу тебе піти.

— Каро, пробач, але... — почав він.

— Гаррі, якщо не хочеш зробити ще гірше, йди. Негайно, - я подивилась на нього. – І більше ніколи не підіймай цю тему. Залиши нас в спокої.

Він мовчки попрощався і пішов. Я стояла, погрожуючи весь світ, злість розливалася по венах, а думки стрибали з одного на інше: навіщо він влаштував цю перевірку? Якщо він досі кохає мене, чому вирішив позбутися конкурента такими методами?

Ні, навіть думати про це я не хотіла. На Гаррі мені давно вже було байдуже, бо в мене нове кохання — Тоні. Стоп, я щойно визнала це сама собі? Мабуть, так. Тоні викликає у мене такі почуття, про які я раніше й не здогадувалася. І зараз так хочеться бачити його, чути, просто відчувати поруч. Чи це й є справжнє кохання?

У роздумах я й не помітила, як вдруге задзвонив телефон. Поглянувши на дисплей, я лише закотила очі. Бажання було одразу скинути дзвінок.

— Тільки тебе тут не вистачає, — пробурчала я.

Це була моя мати. З нею зараз говорити зовсім не було настрою, тому я спочатку скинула дзвінок. Та вона не здавалася і знову телефонувала, і знову... Поганий день, не мені їй відмовляти. Врешті я підняла слухавку.

— Доню, чому ти скидаєш дзвінок? Я хвилююся, може, щось сталося, - солодко сказала вона.