Глава 26. Тоні

Насправді пошук якоїсь їжі виявився не більше ніж приводом залишити ту кімнату. Звичайно, я хотів оглянути все більш прискіпливо, намацати якісь зачіпки, які б допомогли розібратися в тому, що ж сталося з Карою, але зараз мої думки були розкидані у всі боки.

В голові крутилися запитання без відповідей, а серце нищило від злиття зради і розчарування. Мені здавалося, що я нарешті зрозумів причину полювання, яке влаштували на мою дружину — і це було моторошно. Але водночас, разом із цим відкриттям, в мені прокинулася глибока злість, злоба на тих, хто міг приховувати від мене таку важливу інформацію.

Чому ніхто не сказав мені правду? Чи справді вважали, що я залишусь у темряві, що ніколи не дізнаюся про те, що відбувається? Вони помилялися. І мені просто пощастило, що я не став пасивним глядачем, а відчув, що Кара щось приховує, тому почав стежити за нею. Я не помилився.

Ця думка не давала мені спокою всю ніч. Я не міг заснути, безупинно перебираючи в голові всі дрібниці, всі дивні моменти, що раніше здавалися незначними, а тепер набули нового сенсу. Лише із першим промінчиком світанку я зумів хоч трохи заспокоїтися, швидко поснідав, щоб мати сили, і поїхав в управління.

Треба було отримати пояснення від генерала, якого я знав все життя, але який, як мені тепер здавалося, точно щось приховує від мене. Щось важливе, що могло змінити все, що ми робимо.

Я увійшов до будівлі з твердим кроком, позбавлений звичного жартівливого настрою. Охоронці, що зазвичай жартували зі мною, цього разу не отримали від мене жодної усмішки. Так, це було несподівано для них — клоун Ентоні Харріс буває серйозним. І навіть Доріс, що зустріла мене на порозі з очима, повними питань, не змогла викликати у мене бажання говорити. Вона відчула, що в мене на душі важкість, тому лише кивнула, без слів пропустивши мене далі.

Генерал сидів у своєму кабінеті, глибоко занурений у купу паперів, не піднявши погляду, коли я увійшов. В його очах не було ані подиву, ані будь-яких емоцій. Лише холодна зосередженість.

— І коли ж ви збиралися розповісти мені? — ледве стримуючи злість, запитав я, підходячи до столу і спираючись на нього руками.

Генерал не відповів одразу, тільки продовжив переглядати документи. Здавалось він очікував на мою появу. Ну звичайно, для нього було питанням часу коли я дізнаюсь правду про Кару.

— Значить винахідниця, — я продовжував, голос ставав все холоднішим. — Ще й в оборонній сфері. А я мав виконувати завдання, практично не знаючи його суті.

— З чого ти взяв... – почав він.

— Не вдавай, ніби нічого не знаєш. Мені про це розповіла Кара і навіть показала все, — я нарешті сів у крісло, відчуваючи, як напруга розтікається по тілу. — Ось чому вона настільки важлива для правління. І ви, напевно, не просто хочете її захистити, а й переманити на свій бік, поки це не зробив хтось інший. Чи не так?

Генерал відклав папери і глянув на мене спокійно, майже байдужо. Але в його очах я побачив щось дивне. Якась стурбованість, чи що.

— Ні, в наших планах лише захист, — відповів він рівно. — Тобі не хотіли говорити, бо не вважали це потрібним. Це всього лиш твоє чергове завдання, і нюанси ніколи не цікавили тебе. Чи цього разу все інакше?

Я мовчав, бо сам не міг зізнатися собі в своїх почуттях до Кари. Це було щось нове й непросте. Я хотів піклуватися про неї, мені подобався її характер — часом дратівливий, але водночас така турботлива. Вона могла в одну мить викликати у мене роздратування, а вже наступної — проявити таку ніжність, що я забував про все на світі. І це збивало мене з пантелику, відволікало від моєї місії.

— Хіба це має значення? — я знизав плечима. — Якщо я добре виконую свою роботу, то моє особисте життя не має стосунку до управління і до тебе.

Генерал знизав плечима у відповідь. Він і сам був неабияк напруженим. Я вже давно не бачив його таким. Невже цього чоловіка може щось турбувати? 

— Але я ж і твій батько... – почав він.

— У будь-якому випадку, я не хочу про це говорити. Мої почуття — моя особиста справа, — я встав і не відводив від нього погляду. — Я продовжуватиму виконувати завдання, але сподіваюся, сюрпризів більше не буде.

Не дочекавшись відповіді, я вийшов з кабінету, відчуваючи порожнечу і марність своїх сподівань. Навіщо я сюди приходив? Щоб подивитися йому в очі? Я ж добре знав, що вони залишаться холодними і бездушними. Скільки років я вже намагався розгадати цю загадку, вивчити чоловіка, який мав би бути мені близьким? І все одно ще сподівався на диво.

— Тоні, — раптом почув голос, що починав мене дратувати.

Це була Беатріс — завжди нав’язлива, завжди поруч, як тінь, що не дає спокою. Вона постійно вишукувала завдання, намагаючись втрутитися у моє життя. Незважаючи на її старанність і підготовку, ніколи їй не довіряли справжніх справ. Її роль завжди була прикривати, не більше.

— Ти давно не з’являвся в управлінні, — посміхнулася вона. — Розумію: складне завдання, молода дружина, нове життя. Але ж і про старих друзів не слід забувати. Може, ми тут скучили за тобою.

Я посміхнувся криво. Цей фальшивий тон неабияк мене дратував. А колись я по-справжньому кохав цю дівчину. навіть мріяв побудувати родину. Але тепер це в минулому.

— Друзів? — розсміявся я. — А де ти тут бачиш друзів?

— Ну, я, наприклад, - сказала вона, блиснувши очима. – Невже ти міг так швидко про все забути?

— А відколи ми з тобою стали друзями? — я склав руки на грудях. — Якщо пам’ятаєш, я кохав тебе, ми були разом, а потім ти пішла від мене до Картера.

— Кохав? — її голос став м’якішим. — Я думаю, це почуття в тебе досі живе, — вона провела нігтем по моїй руці. — Тоні, мені бракує твоїх ілюзій, жартів, веселощів.

— А мені здавалося, що саме тому ти й обрала Картера, бо шукала протилежність, — я відсахнув її руку. — Мені це вже не цікаво. У мене тепер є дружина.

Вона відкинула волосся. Ця дівчина була завжди занадто самовпевнена. Просто раніше мені це подобалось, і я хотів бути з нею все своє життя.