Глава 25. Кара

Я досі не могла отямитися від того, що сталося в будинку Тоні. Весь вечір, ніби у тумані, прокручувала в голові події, наче на повторі. На нас напали якісь грабіжники — справжній шок. І я... я стріляла в одного з них. Руки тряслися, серце билося так, що здавалось, його чує навіть Тоні.

Хоча це був лише початок. Найдивніше було те, що думки в голові ніяк не вщухали, навпаки — вони плуталися, ніби когось або щось хотіли мені сказати, але я не могла це розшифрувати.

Невже ті люди, які увірвалися до будинку, прийшли просто знайти щось цінне? І як це взагалі можна пояснити — напад на нас, і не просто напад, а напад, до якого вони, здається, були готові.

Чи могли грабіжники настільки жорстоко діяти, якщо їм не було діла до грошей? Щось тут не сходилося. Відчуття, ніби загадка була перед носом, але я не могла її розгадати. Може, на все свій час. І поки що мені потрібно було просто зібратися з думками.

І ще одне мене не покидало: звідки у Тоні така підготовка? Він поводився так, ніби очікував нападу, ніби був готовий до будь-якої неприємності. І навіть із розбитою губою і порізом на вилиці, він залишався неушкодженим — на відміну від тих двох нападників, яких він просто поклав на землю. Це було диво.

Та найбільше мене здивувало знайомство з його прийомним батьком. Я вперше його бачила. Він був суворий, але водночас тепло привітався зі мною, ніби ми вже давно знайомі. Попросив відвезти Тоні до лікарні, хоча хлопець був упертий, намагаючись самостійно впоратися. Але йому не залишалося нічого іншого, як погодитись. Лікар оглянув рани, обробив поріз і забої. Після цього нас нарешті відпустили додому.

Дід довго розпитував, що сталося. Я бачила в його очах не просто турботу, а справжній страх — страх втратити єдину рідну людину. Адже якби не Тоні, все могло закінчитися зовсім інакше. І тепер його погляд був не просто сповнений поваги, а пронизаний якоюсь новою батьківською турботою.

— Дякую тобі, Тоні, — сказав він нарешті, важко вимовляючи слова. — Якби не ти, я не знаю, що сталося б з моєю Карою. Тобі дуже пощастило з таким чоловіком.

Я тихо сиділа поруч, спостерігаючи за ним. Тоні важко дихав, присівши на диван, втомлений, але живий. У нього було забої грудної клітини та кілька гематом, що свідчили про те, що це була справжня сутичка. І він був один проти трьох — досить тренованих нападників. Я бачила, як вони билися. Це було немов диво, що він вийшов з бою майже неушкодженим.

І тепер, після всього цього, я не могла уявити, як пояснити дідові, що ми з Тоні вирішили розлучитися. Бо навіть сама ще не знала, чи хочу цього насправді. А він? Навіть не знаю.

— Кара — саме та дівчина, яку хочеться захищати. Навіть ціною власного життя, — посміхнувся дідусь. — Поки вона зі мною — вона завжди буде в безпеці.

— Я навіть не сумніваюся в цьому, — відповів Тоні, посміхаючись уперше за вечір. — А зараз мені треба відпочити.

Дід повів хлопця до нашої кімнати, а в мене несподівано прокинулося бажання попрацювати. Але не з документами, не з якимись буденними справами — а з тим, що було близьке моєму серцю. Тому я тихенько піднялася на третій поверх і, діставши ключик, відчинила маленькі непримітні двері.

Це була доволі велика комірчина без вікон. Все приміщення було заставлене столами, стелажами, різними приладами й винаходами. Тут були прилади для зміни кольору предметів, автоматичні зв’язувачі шнурків, роботи різного розміру і призначення. Але об’єднувало все це одне — всі ці речі були сконструйовані мною чи нашою родиною. Отакій маленький секрет.

Мій прадід, Ліам Ріддель, був талановитим винахідником, який заробив свій статок завдяки патентам. Цей талант передався в спадок — його мав мій батько, і тепер він є в мені. Звісно, дід знав про це, але ніколи не намагався повторити наші розробки.

Якщо прадід винаходив побутові товари, а батько створював роботів, то моя душа лежить до зовсім іншої сфери — військової справи. Хоча я пробувала робити різні пристрої, найбільше в мене виходить саме зброя та засоби захисту.

Я пройшла до дальньої частини кімнати, де ховалися найграндіозніші винаходи: легкий автомат із оптичним прицілом, проте досить компактний, гранати, які можна було запрограмувати на вибух у заданий час, та багато іншого. Але якщо про ці речі дізнаються інші — мені доведеться працювати на правління, що зовсім не входить до моїх планів.

Я взяла свою останню розробку — бронежилет, який міг захистити в 99 випадках із 100. Ця робота захопила мене настільки, що я ненадовго забула про всі свої турботи. Але спогади знову накрили мене хвилею ностальгії. Ця кімната була його таємним місцем, де він показав мені усе вперше, коли мені було п’ять років. Тоді я, ще в дитячому садочку, сконструювала щось на кшталт автоматичної поливки квітів. З того часу ми проводили тут багато часу разом. Але ні його, ні мої винаходи ніколи не стали відомі світу.

— Як цікаво, — раптом промовив голос позаду мене.

Я різко обернулася і побачила Тоні, який уважно розглядав усе навколо. Який він тут? Як він сюди потрапив? Дід точно не міг йому розповісти про це місце. І все ж він був тут.

— Як ти сюди потрапив? — видихнула я.

— Йшов за тобою. Ти забула зачинити двері, — посміхнувся він і потиснув плечима. — Це все твої винаходи?

— Все, що стосується військової справи — моє. А решта — батькова та прадідова спадщина. Це родинний талант. Колись це принесло нам непогані гроші, - я посміхнулась. – Але мої винаходи залишаються при мені, бо вони можуть бути небезпечні. Багато держав зацікавились би ними, і це могло призвести до неприємностей. Не розумію, чому зараз тобі все це розповідаю, - я подивилась на хлопця. – Щось мені підказує, що ти мене не зрадиш.

— Тепер розумію, звідки все це, — раптом сказав він.

Але я не змогла зрозуміти, що він мав на увазі. Мені здається, що Тоні приховує якусь таємницю. І я маю її розкрити, бо тепер він знає мою. Хоча сумніваюся, що хлопець комусь про це розповість.

— І давно ти займаєшся конструюванням? — поцікавився він.