Глава 24. Тоні

Чесно, я не горів бажанням показувати Карі місце, де пройшло моє дитинство. Будинок був убогим, старим, майже розваленим — і все це в найнебезпечнішому районі міста, де навіть поліція не поспішала з’являтися без зайвої потреби. Але справа була навіть не в самому місці.

Я боявся її реакції. Боявся побачити в її очах співчуття чи, що ще гірше, зверхність. Боявся, що вона подивиться на мене і зрозуміє, ким я був до того, як усе це змінилося. І найстрашніше — що їй стане байдуже. Але чому мене це взагалі хвилює? Ми ж домовилися: усе це — тимчасово.

Наш шлюб — помилка, веселий спогад з Лас-Вегаса, який ми згодом просто анулюємо. І все ж... вона була чесною зі мною. Відвертою. Розповіла мені історію своєї родини, не прикрашаючи, не вигадуючи. Не намагалась видатись кимось кращим. То, мабуть, я теж мав віддячити їй тим самим. Принаймні частково. Без деталей. Без згадок про те, що мене всиновив генерал ФБР, і що вже кілька років я працюю на державу, виконуючи найскладніші завдання. І що вона — моє поточне завдання. Ні, цього знати їй не можна. Ніколи.

Тож того вечора, забравши її з роботи, я не попрямував додому, а звернув на схід, у бік району, де навіть Google Maps попереджає про потенційну небезпеку. Кара нічого не питала. Лише мовчки вдивлялась у вікно, наче передчуваючи щось важливе. Її мовчання говорило більше, ніж тисяча запитань. І це мовчання ранило більше, ніж я очікував. Чорт забирай, що зі мною коїться?

Будинок виглядав ще гірше, ніж я пам’ятав. Штукатурка давно облізла, вікна частково вибиті, під’їзд обписаний графіті. Колись тут було людно, голосно, навіть гамірно, хоч і небезпечно. А зараз — порожнеча. Занепад. Смерть минулого. Я глибоко вдихнув і вийшов із машини. Кара послідувала за мною, мовчки, не ставлячи зайвих запитань. Я відімкнув замок, який дивом ще тримався, і ми зайшли всередину.

Всередині все залишилося на місці. Та сама кухня з облупленими шафами, той самий диван, з якого стирчала пружина, і пил, що вкривав кожну поверхню. Мені хотілося піти. Негайно. Але я лишився. Бо вона була тут. І, як не дивно, саме її присутність робила цей простір менш нестерпним.

Я стояв у центрі кімнати, розглядаючи кожну подряпину на стінах, кожну пляму на стелі, коли раптом відчув, як Кара обійняла мене ззаду. Її руки були теплими, ніжними, і це було так неочікувано, що я навіть розгубився. Вона мовчала, просто обіймала.

І в той момент я зрозумів, наскільки сильно мені цього не вистачало. Ніжності. Людяності. Розуміння. У моїх попередніх стосунках такого не було. Беатріс завжди була холодною, стриманою, трохи зверхньою. З нею я завжди почувався зайвим у власному житті. Але Кара… вона навіть нічого не питала. Просто була поруч.

Я вже збирався щось сказати, як почув звук. Скрип дверей. Хтось увійшов. І не один. Троє. Троє чоловіків, високих, міцних, у темному одязі. Вони явно не виглядали, як місцеві. Їх не цікавили ані речі, ані гроші. Вони одразу спрямували погляди на нас. І мені стало зрозуміло — це не грабіж. Вони прийшли по нас.

Я повільно зробив крок уперед, затуляючи Кару. Мене розпирала злість, але я тримав себе в руках. Мій мозок намагався аналізувати можливі способи втечі. Зараз битва була не найкращим варіантом. Не коли Кара може постраждати.

— Хлопці, ви, мабуть, помилилися адресою, — сказав я, нахиляючись до сумки. — Але я вам дещо покажу.

Я дістав яблуко. Вони зиркнули здивовано. Один скривився. Це був мій улюблений трюк. Відволікти увагу та зробити так, аби ворог втратив пильність.

— Не те? — я кинув яблуко вбік і дістав пістолет. — Ну ось тепер краще. Що скажете — підете самі чи мені допомогти?

Один зробив крок уперед. Вони явно не збирались нікуди втікати. Кара затремтіла. Вона навіть уявлення не мала, що зараз відбувалось. Я озирнувся. В цих прекрасних очах застигнув страх.

— Тримай, — я простягнув їй другий пістолет. — Вмієш користуватись?

— Так, — кивнула вона.

Її голос був тихим, але впевненим. Це викликало в мені посмішку, адже дівчина намагалась взяти себе в руки та зробити те, що потрібно. Моя дівчинка.

— Якщо хтось з них наблизиться — стріляй. У ногу, руку, аби не вбити, - пояснив я. – Але щоб зупинити. Все зрозуміла?

— Зрозуміла, - тихо сказала Кара.

— Молодчинка, - я їй посміхнувся. – Відійди назад. Залиш це мені.

Я скинув куртку, кинув на диван. Один із нападників кинувся на мене. Перший удар я пропустив — лезо різонуло щоку. Чорт. Але я миттєво відповів. Другий замах — я ухилився, пробив у корпус. Третій — спробував обійти мене й напасти на Кару. Постріл. Крик. Він упав, схопившись за стегно.

— Молодець! — крикнув я, не відволікаючись від бійки.

Тепер залишилися двоє. Вони були досвідчені. У кожному русі — підготовка. Я ледве встигав. Один удар у плече, другий у ребра. Відчув, як перехоплює подих. Але я не мав права здатися.

— Кара! — крикнув я, ухиляючись. — Візьми мій телефон! Подзвони батьку! Скажи, де ми! Швидко!

Вона кивнула й, відбігши за диван, почала набирати. Я почув, як вона говорить чітко, швидко, без паніки. Вражаюче. Навіть у цій ситуації вона зберігає розум.

Ще один удар. Я вивернувся, схопив противника за руку, скрутив і повалив. Той упав. Інший кинувся з ножем. Я розвернувся, ударив ногою в груди. Той відлетів назад і знепритомнів. Я стояв, важко дихаючи, в залі, повній тіл. Усі три лежали — двоє непритомні, один поранений.

Я кинув погляд на Кару. Вона стояла з пістолетом, хоч і тремтіла. Підійшов, обережно забрав зброю, зняв куртку і накинув їй на плечі. Обійняв.

— Все, кохана, - прошепотів я. – Все добре. Все минуло.

Вона мовчки тулилася до мене, ніби шукала захисту. І я був готовий дати їй його. Вперше — не через обов’язок. А через почуття. Вона була моєю. Хоча б зараз. Я погладив Кару по голові. Вона неабияк допомогла мені сьогодні.

— Ти впоралась, — прошепотів я. — Я тобою пишаюсь.

— А ти що думав? Що я тендітна лялечка? — хрипло прошепотіла вона, — Без мене ти б тут не впорався.