Глава 23. Кара

Розповідати Тоні всю правду було не просто. Я довго уникала цієї теми, навіть із собою. Але він сам захотів дізнатися про мою родину, сам попросив. І хоч усе в мені кричало, що не варто відкривати йому цю частину себе, я погодилась.

Та чим більше думала про це, тим гірше ставало. Бо навіщо йому це знати? Пройде трохи часу, ми підпишемо папери, назвемо це помилкою, і кожен піде своєю дорогою. Як і планувалося з самого початку. Але щось у мені вже не хотіло так легко відпускати.

Бо я почала помічати, що тягнусь до нього. До його усмішки, до того, як він дивиться на мене, коли думає, що я не бачу. І навіть його вічне бурчання стало якимось милим. Це було абсолютно недоречно — я не мала закохуватись. Це могло все ускладнити.

Та я пам’ятала слова однієї старенької жінки, що колись допомагала мені пережити втрату батька: «Все, що стається — на краще. Навіть якщо зараз боляче, потім зрозумієш, чому саме так». Можливо, це доля? Бо ні з ким я ще не почувалась настільки спокійно.

Тоні не просив мене змінюватись, не вимагав відповідності його очікуванням. Його не цікавили мої гроші, статус чи прізвище. Він бачив у мені людину, а не компанію з мільйонними прибутками. А ще — дідусь його прийняв. Це було майже дивом.

І все ж, я нічого не знала про нього. Він був для мене загадкою. Ні про родину, ні про минуле — тільки те, що дозволяв бачити. Та чи не забагато я хочу?

Ці думки не давали мені зосередитись. Я дивилась на відкриті електронні листи, відкладала документи, що потребували підпису, й лише зітхала. Усе було ніби неважливим. Навіть робота — те, що завжди мене тримало — здавалася тепер обтяжливою. Я скасувала всі зустрічі й сиділа сама в кабінеті, поки не почула, як хтось постукав. Олівія.

— Міс Ріддель, — мовила вона з посмішкою. — Ваш чоловік щойно дзвонив. Просив нагадати, що до завершення вашого робочого дня залишилось пів години. Сказав, що чекатиме внизу.

Я підвела брови. Невже він дійсно вирішив мене зустріти? Його нахабство починало мені подобатися. Можливо, я втомилась бути сильною, вирішувати все сама. Хотілось просто довіритися. Хоч раз не бути тією, що все контролює. Я кивнула Олівії, і вона вийшла. А я, ледве дочекавшись кінця дня, схопила пальто і спустилася вниз.

— І навіщо це все? — запитала, сідаючи у його машину.

— Не можна просто захотіти провести час зі своєю законною дружиною? — нахабно посміхнувся він. — Сьогодні твоя черга дізнатися мою історію.

Дорогою він мовчав. Я намагалась зрозуміти, куди ми їдемо, але пейзаж за вікном був мені чужий. Все виглядало настільки інакше. Це був Нью-Йорк, але зовсім не той, у якому я виросла. Замість хмарочосів — старі будівлі, занедбані магазини, поламані ліхтарі. Ми зупинилися перед невеличким будинком, що виглядав так, ніби ось-ось розвалиться.

— Вітаю у маєтку родини Харрісів, — сказав Тоні з іронією. — Не так розкішно, як у тебе, але краще, ніж нічого.

Він відчинив двері, і ми зайшли. Усередині було холодно, вогко, зруйновано часом. Але тут ще пахло спогадами. Приміщення дихало болем і тишею. Похилені балки, стара меблі, стіни, вкриті пліснявою. Усе це говорило про давнє життя, якого вже не було. На кухні підлога провалювалася, а у спальні я побачила щура — дивно, що мені не стало страшно. Це було частиною минулого Тоні. Частиною, яку він нарешті вирішив показати мені.

— Тут я виріс, — почав він. — Мого біологічного батька звали Карл Харріс. Він був злочинцем. Офіційно — вуличний ілюзіоніст. Насправді — дрібний шахрай і наркоман. Мати я ніколи не знав. І з самого дитинства був поруч тільки він. Коли не був у в'язниці, — додав з гіркою усмішкою.

Я не знала, що сказати. Просто слухала, затамувавши подих. Це була його історія. Важка яка змушувала завмирати. Я уявила маленького хлопчика, що жив тут. Чи було в тому житті хоч щось хороше?

— У добрі дні він показував мені фокуси. У погані... — він замовк на мить. — У погані дні він лупцював мене, знущався, придумував покарання. Якось, у стані наркотичного марення, вирізав мені на спині два шрами — у формі крил. Сказав, що я падший янгол. Я тоді був ще дитиною.

Він говорив тихо, майже шепочучи. Я бачила, як важко йому це згадувати. Коли він нахилився, сперся руками об старий диван, я підійшла ззаду й обняла його. Просто так, мовчки. Притулилась до нього, і він не відштовхнув. Навпаки — я відчула, як його плечі трохи розслабилися.

— Тебе любить дід, — сказав він. — Ти маєш людину, яка буде поруч, незважаючи ні на що. Я ж усе життя намагаюся зрозуміти, як це — бути комусь потрібним. Тому цей шлюб... Це мій шанс хоч трохи доторкнутись до нормального життя.

Я дивилась йому в очі, і не витримала. Потягнулась, обережно, несміливо — і поцілувала. Цього разу в цьому не було пристрасті, яка палить зсередини. Це був поцілунок розуміння, підтримки. Поцілунок, у якому я хотіла передати все, що не вміщувалось у слова. І він відповів. Не поспішно, не рвучко. Ніби теж боявся порушити щось крихке.

Світ ніби зупинився. Ми стояли серед уламків його дитинства, серед пилу й темряви, та все довкола зникло. Лишилися тільки ми. І цей момент, такий справжній, якого не було з нами від самого початку. Я боялась дихнути, аби не зруйнувати його.

Але доля мала інші плани. Вхідні двері різко відчинились, і до будинку увійшли кілька чоловіків у темному. Незнайомці з холодними поглядами. Один із них, високий і кремезний, кинув погляд на Тоні, і я побачила в його очах щось тривожне.

— Нарешті знайшов, — промовив він хрипко. — А ти, Харрісе, як завжди, умієш ховатись. Але кінець гри близько.

Я міцніше стиснула руку Тоні. Він відступив на крок назад, наче інстинктивно став переді мною, прикриваючи. А я враз усвідомила: наше весілля, наші почуття — це було не найнебезпечніше у всій цій історії. Почалося щось зовсім інше…