Глава 22. Тоні

Я досі не міг отямитися від того, що тільки-но сталося. Серйозно, все відбулося так швидко, що я навіть не встиг зважити свої дії. Просто встав, відкрив рота — і слова самі полилися. Вони не були заздалегідь підготовленими, не були дипломатично зваженими.

Це було чисте, сире обурення. І — що найдивніше — я зовсім не шкодував. Навпаки. Було відчуття, наче щось у мені прорвалося, визволилося. Можливо, я просто не витримав. Можливо, надто сильно зачепило, як ця жінка зверталася до Кари. Наче вона не донька їй, а служниця, випадкова перехожа.

Та найбільше мене бентежило інше. Чому Кара дозволяє їй так поводитись? Чому не поставила межу ще на самому початку? Я бачив, як вона скута, мовчазна, зціпила зуби, ніби знову стала малою дівчинкою, що боїться навіть глянути матері в очі. Але в той самий момент я бачив інакше — в ній була сила. Внутрішній стрижень. Вона не плакала, не благала. Просто стояла і витримувала. Як воїн.

І тоді в мені щось змінилося. З’явилося відчуття… відповідальності? Приналежності? Смішно, та на мить я відчув — це моя родина. Вона. Її дід. І мені хочеться захищати їх. Не через обов’язок, не за контрактом. Просто… бо хочу.

Коли Кара вийшла з кімнати, я вже не міг стримувати емоції. Я вибухнув. Це було схоже на мене, проте я намагався раніше контролювати себе. Але ця дівчина щось змінювала в мені.

— І що це взагалі було? — голос зірвався на гнів. — Це нормально для вашої родини? Твоя мати… вона жахлива! Я ніколи не бачив настільки холодної й отруйної людини. І як ви її терпите?

Маркус не здивувався. Наче чекав цього питання. Лише злегка стиснув губи, підвівся і підійшов до каміна, де стояла стара рамка з фотографією — чоловік у костюмі, щаслива усмішка. Очевидно — батько Кари.

— Ти, мабуть, і справді не знаєш усієї історії, — сказав він, не дивлячись на мене. — Про це ніколи не писали у світських хроніках. Це не та історія, яку виносять на люди. Кара не розповідала — бо їй боляче. І вона не хоче виглядати жертвою. Вона занадто сильна для цього.

— Я знаю лише загальне, — знизав я плечима. — Щось про складне дитинство, смерть батька… Але вона ніколи не заглиблювалася в подробиці. А я… не наполягав. Не хотів тиснути.

Маркус кивнув, зітхнув. Йому це боліло, це можна побачити навіть неозброєним оком. Мені було шкода цього чоловіка, що стільки всього пережив. І йому досі не давали спокійно жити.

— І правильно зробив, що не розпитував, - врешті сказав він. – Вона довго жила з цим болем, навчилася не показувати його. Але якщо хочеш бути поряд, тобі доведеться знати правду.

— Думаю, Тоні заслуговує на це, — озвалася Кара, повернувшись. Обличчя зібране, спокійне, але очі… Вони палали. — Але приготуйся. Це не та історія, яку приємно слухати.

Я кивнув і сів на диван. Кара вмостилась поруч, хоч і злегка відсторонено. Вона досі перебувала в шоці, і кожне слово давалось їй важко. Маркус долив собі віскі, ковтнув і почав.

— Родини Ріддель і Барроу — давні, впливові. Ще з дев’ятнадцятого століття. У ті часи кілька сімей фактично керували містами. Ми відповідали за землю, будівництво, архітектуру. Барроу — за морські шляхи, порт, зовнішню торгівлю. Розділення було формальним, та конфлікти траплялися часто. Конкуренція, інтриги… Класика, - він посміхнувся. – Але у двадцятому столітті ситуація змінилась. Мій найкращий друг — Терренс Барроу — зумів вирівняти стосунки. І ми довго дружили.

— А от Ребекка, — втрутилась Кара. — Завжди грала роль. Перед камерою — гламурна леді, вдома — холодна, відсторонена. Але мій батько її кохав. І довго вірив, що зможе розтопити її лід.

— Вони одружилися всупереч усім. А згодом народилася ти, — м’яко продовжив Маркус. — І тоді ми думали, що вона зміниться. Але ні. Ребекка була захоплена своїм життям, подорожами, прийомами. Кара росла фактично без матері. Я часто забирала її до себе. А коли мій син тяжко захворів…

Маркус замовк. Я побачив, як його пальці стиснули келих. Його очі затуманилися. Він згадував той момент, як на його руках помирав єдиний син. Я навіть уявляти цього не хотів. Занадто було важко.

— Вона просто пішла, — додала Кара. — Одного ранку. Без пояснень. Без слів. А потім батько… помер.

Я не міг повірити в те, що чув. Жінка залишає чоловіка у момент, коли він при смерті. Дитину — на самоті. Невже таке можливо? Хоча я би мав вже не дивуватись після всього.

— Вона навіть не з’явилась на похороні, — голос Кари став крижаний. — А після — тільки одна вимога за іншою. Гроші. Увага. Визнання. Та коли помер її батько, і компанія Барроу почала летіти в прірву, вона згадала, що я існую. Що я — Ріддель.

— Вона прийшла сюди і зажадала свою "частку", — додав Маркус. — А Кара сама попросила прибрати "Барроу" з усіх офіційних документів. Це був її вибір.

— Вона ще кілька разів з’являлася. То сльози, то благальні листи. Я навіть одного разу повірила. Дала їй невелику суму. І все — марно, - дівчина похитала головою. – Сьогоднішній її приїзд — просто черговий акт. Їй не потрібна я. Їй потрібен доступ до мого прізвища.

Мені стало боляче. Не за себе. За неї. Уявити, як це — бути небажаною власною матір’ю, не мати кому поплакати, кому довіритись. І водночас — не зламатися. Кара здавалася мені ще сильнішою, ніж я думав.

— Якби не вона, Riddel Inc. вже давно поглинули б конкуренти, — промовив Маркус. — Я був паралізований горем. А вона — взяла все в руки. Вісімнадцять років, навчання, дизайн, керування… Я бачив, як вона вчилася, ночами працювала. І сьогодні я пишаюсь нею, як ніколи.

Я подивився на Кару. В її обличчі змішались гордість і сором. Наче вона знала, що заслуговує на похвалу, але не могла її прийняти. Можливо, через той самий фальшивий шлюб… зі мною.

Але я вже не був упевнений, що це просто гра. Я хотів залишитись. Бути частиною цього. Не тимчасово. Не для прикриття. Назавжди. Але ці думки лякали. Вони не мали з’являтись в моїй голові.

Бо я знав, що станеться, якщо знову дозволю собі закохатися. Я пам’ятав, як це було з Беатріс. Як здавалося, що все справжнє, ідеальне… поки вона не зламала мене. А тепер я спостерігаю, як вона бреше Картеру. І мовчу. Бо не мій це бій.