Глава 21. Кара

Марі вже почувалася набагато краще після тривалого періоду слабкості, тому ми вирішили, що настав час трохи відволіктися — і влаштувати дівич-вечір. Це була моя ідея, і я наполягала на ній не лише тому, що хотіла підтримати подругу, а й через себе.

Усередині все було дивно переплутано. Я більше не розуміла власних почуттів. Все, що починалося як незручне непорозуміння з "тимчасовим чоловіком", поступово ставало чимось більшим. Мене почав лякати той факт, що Тоні більше не був для мене лише прикрою формальністю. Я починала... перейматися. І, здається, мені починав подобатися мій "тимчасовий чоловік". Жах, так?

– Так, подруго, – сміючись, сказала Марі, коли я зізналася у своїх роздумах. – Ти серйозно попала. Невже він дійсно міг викликати в тобі якісь емоції? Тоні Харріс? Цей цирковий клоун?

Я лише зітхнула й зробила ковток вина. Для мене самої це було дивно. Я завжди вважала, що якщо і закохаюсь в когось, то це буде людина з мого кола. Такий, в якому я буду впевнена і знатиму, чого саме очікувати. Але все стається зовсім інакше.

– Я і сама не розумію. Все якось поступово. Спершу він дратував мене кожним словом, кожним рухом, - я похитала головою. – А потім я побачила... інше. Іншого його. Він турботливий. Він веселий. І він... стає рідним.

Марі скептично глянула на мене, притискаючи келих до губ. Вона занадто добре мене знала, тому зараз була дуже здивована. Хоча я і сама себе більше не впізнавала. Тоні щось робив зі мною.

– А ти впевнена, що він не вдає з себе когось іншого? Ну, прикинь. Що ти взагалі знаєш про нього? – вона уважно подивилась на мене. – Крім того, що вивідав твій дід. І що він сам про себе розповідав. Але ж ти розумієш, що він міг вигадати будь-що.

Я замислилася. Насправді Марі мала рацію. Тоні дійсно з’явився нізвідки. І з самого початку він здавався надто… ідеальним. Принаймні, в тій своїй недолугій, смішній формі. Та згодом я згадала одну річ, яка давно мене бентежила, та яку я намагалась не аналізувати.

– В нього дуже багато шрамів, – сказала я повільно. – Особливо на спині. Я це побачила... ну, коли ми...

– Ага. – Марі хитро посміхнулася. – Коли ви «спали», так?

Я почервоніла й зробила ще один ковток. Хоча мала би спокійно ставитись до цього. Все ж, не дивлячись ні на що, ми офіційно одружені з ним. Але якось дивно це все було для мене.

– Загалом, виглядало так, ніби його кілька разів проїхав трактор. Це не схоже на наслідки аварії. І точно не на типові шрами дитинства, - я на мить замислилась. – Я не розумію, як це поєднується з образом веселого програміста.

– Дивно, – Марі серйозно кивнула. – І ти не питала?

– Не хотіла змушувати його говорити про щось болюче. А раптом це щось пов'язане з травмою? – визнала я. – Але цікавість мене гризе. Проте якщо я запитаю, мені доведеться теж розповісти йому більше про себе.

– І? – не вгамовувалась подруга.

– І я поки що не готова, - відповіла я. – Не впевнена, чи він той, кому я можу довіритись. Це все якось складно.

Марі мовчки наповнила мою склянку. Більше ми не говорили про Тоні, але його образ не йшов з голови. Навіть коли ми сміялись, слухали музику, ділилися дурними історіями з минулого — він все одно був зі мною в думках. Цей ідіот пробрався у мій внутрішній світ непомітно. А ще гірше те, що йому вдалося там закріпитися.

Після кількох годин спілкування, я викликала таксі та поїхала додому. У вікні мелькали неонові вогні, а я продовжувала повертатися думками до одного і того ж питання: хто він такий насправді? Що ховається за цими усмішками, жартами й ілюзіями? Хтось, хто вміє так щиро захищати, не може бути повністю фальшивим. Але тоді чому я відчуваю, що в нього є щось приховане?

Таксі зупинилося, і я вийшла на вулицю. Щойно пройшов дощ, і асфальт блищав, мов скло. Повітря було свіже, майже прозоре — рідкість для Нью-Йорка. У такі миті мені здавалося, що час зупиняється. Усе навколо — затишне й невимушене. Але й болісне. Я сумувала за тим, чого ще не встигла втратити.

Увійшовши додому, я застигла на порозі. Переді мною відкрилась не зовсім звична сцена. Тоні та дід сиділи на дивані, і мій чоловік показував йому фокуси. В руках у діда з’являлася та зникала монета, а сам Тоні жонглював яблуками, примудряючись жартувати при цьому.

– А я бачу, вам тут весело, – сказала я, сміючись.

– Каро, ти знала, що твій чоловік у дитинстві мріяв стати ілюзіоністом? – дід звернувся до мене з посмішкою. – Він щойно навчив мене трьом фокусам.

– У Маркуса справжній талант, – Тоні підморгнув. – Ще кілька занять, і йому вже можна виступати на Бродвеї.

Сцена була кумедною, але в той же час вона зігрівала душу. Я раптом усвідомила, як давно не бачила діда таким щасливим. І якщо Тоні може приносити в наш дім тепло — я готова терпіти його далі. Можливо, навіть трохи довше, ніж передбачалося.

Проте ідилія тривала недовго. Нам повідомили, що Ребекка Барроу стоїть під дверима й хоче поговорити. Я ледь стрималася, щоб не вибухнути. Але дід, як завжди, був більш дипломатичним — дозволив їй увійти. Я би вчинила інакше.

І ось вона — моя "матуся". Все така ж — вічно молода, бездоганно нафарбована, з посмішкою, яку хочеться стерти рукою. Її голос — медовий і фальшивий. Колись я мріяла бути схожою на неї, а тепер просто ненавиділа.

– Каро, люба, – вона простягнула руки, але я відступила. – Ну, добре. З днем народження, крихітко.

– Він вже пройшов, – відповіла я холодно. – Що ти тут робиш?

Я відчула, як Тоні непомітно підійшов ближче. Його долоня торкнулась моєї талії. Ніжно, підтримуюче. І раптом мені стало легше дихати.

– Хіба я не можу побачити свою донечку? – Ребекка спробувала бути зворушливою. – А це, мабуть, Ентоні? Мій новий зять?

Я промовчала. Хотілось грубо відповісти їй, проте мені вдалось стриматись. Але Тоні — ні. Він був більш прямий, і точно не збирався стримуватись.

– Ви переплутали двері, – його голос звучав спокійно, але твердо. – У цій родині для вас місця немає. Не знаю, що сталося між вами раніше, але те, як дивиться на вас моя дружина, говорить більше за будь-які історії.