Глава 20. Тоні

Після дня народження Кари я був, м’яко кажучи, не в найкращому настрої. Вечір, який мав бути просто черговим етапом нашої фіктивної історії, раптово перетворився на майданчик для боротьби нервів. Усе через одного чоловіка — Гаррі. Я не сказав би, що це ревнощі. Чесно. Просто… він мене дратує. Дуже. Причому настільки сильно, що хочеться викинути його з балкону, навіть якщо ми на першому поверсі.

І я сам не до кінця розумію чому. Але за роки роботи в ФБР у мене виробилось своєрідне чуття. Воно не підводило. Я можу з першого погляду сказати, хто бреше, хто грає роль, а хто — справжній придурок. Гаррі потрапив до останньої категорії без жодного сумніву.

Чим він взагалі її зацікавив? Нудний, поверховий, нецікавий, до того ж не надто вродливий — хоча, визнаю, як чоловік, я в цьому питанні не найкращий суддя. Але він точно не гідний Кари. Вона… Вона занадто ідеальна. Для нього. Можливо, і для мене також.

Вона заслуговує на того, хто дивитиметься на неї, як на справжнє диво. Хто берегтиме її посмішку, як найдорожчий скарб. І хто не допустить, аби в її очах з’являлись тіні. Сподіваюся, коли вся ця історія закінчиться, вона знайде когось, хто по-справжньому її кохатиме. І буде щаслива. Тому що вона заслуговує на щастя.

Чорт. Я щойно назвав її ідеальною? Здається, мені треба охолонути. Взяти себе в руки. Заспокоїтись. Тому що ця дорога веде не туди. Нікуди хорошого це не приведе. Адже я вже колись був закоханим. І знаю, як це — коли все розлітається на друзки. Цього разу я такого не витримаю. Ніколи більше.

З такими думками я й попрямував до управління, аби відзвітувати. Мій батько, генерал, чекав мене в кабінеті. Він мовчки вислухав усе, не зводячи з мене пильного погляду. І саме цей погляд мені не подобався найбільше. Бо щоразу, коли він так дивився — відбувалось щось важливе. Або неприємне.

— Щось не так? — натягнуто посміхнувся я, намагаючись розрядити ситуацію. — У мене друга голова виросла? Або, може…

Я потягнувся вперед, і зухвало дістав яблуко просто з теки, що лежала на столі. Хоч до цього там точно нічого не було. Стара фішка. Маленький трюк з підміною — чиста магія, мій особистий стиль. Справжній клоун. Та на генерала це не подіяло. Він мене знав занадто добре, аби вестись на подібні речі.

— Синку, — раптово сказав він, спокійно й надто серйозно. — Скажи мені чесно. Ти що, закохався у Кару Ріддель?

Оце питання я і боявся почути. Але я був готовий. Я мав відповідь. Ні. Я нічого не відчуваю до неї. Вона гарна, розумна, добра, мила — але це не має значення. Бо вона не для мене. І взагалі, між нами нічого немає.

— Ні, — відповів я різко. — Кара — крута. Мені навіть подобається бути поруч. Але це… тимчасово. Ми просто граємо ролі. І коли все завершиться, я зникну з її життя. Як і має бути.

— Це добре, — кивнув батько. — Бо вона лише твоє завдання. І ти знаєш, чим закінчується, коли агент перестає бачити межу між роботою та реальністю.

Занадто добре я це знав. Він не просто нагадував мені. Він говорив про себе. Про власну історію. Колись він сам переступив цю межу. І втратив усе.

Його дружина була не агенткою. Проста дівчина, з якою вони зустрічались ще в школі. Він одружився, коли був молодим агентом. Спершу все було ідеально. Народилась донька — Хоуп. Символ надії. Вони обидва її обожнювали. Та одного разу батько отримав надто серйозне завдання. Він виконав його. Але вороги вирішили помститись. Через "щура", який злив інформацію, вийшли на родину. Жінку вдалося врятувати — проте вона залишилась у візку назавжди. А Хоуп… впала в кому. Через вісім з половиною днів її не стало.

Минуло десять років, перш ніж вони знову почали дихати. Тоді з’явився я. Я не був для них справжнім сином. Може, племінник. Може, хтось, кого варто було врятувати. Але вони дали мені дім. І я ніколи не забував, чим можуть обернутись почуття.

— Я все пам’ятаю, — сказав я. — І можеш не хвилюватись. Це просто робота.

— Добре, — тихо сказав він. — Я знав, що ти зрозумієш. До речі, якщо вже ти тут…

— Мені потрібне досьє, — перебив я. — На Гаррі Річмонда. Повне. Без скорочень.

Батько мовчки кивнув. І я вийшов. Весь світ повільно хилитався навколо, наче я знову опинився в центрі емоційного урагану. Але все стало ще гірше, коли я побачив її. Беатріс. Вона стояла в холі. Побачивши мене, одразу підійшла. З того моменту, як вона вибрала іншого, я уникав зустрічей. Особливо після весілля, яке відбулося лише два місяці тому.

— Привіт, — сказала вона тихо. — Чула про твоє нове завдання. Вітаю.

— З чим? — я зиркнув на неї.

— З одруженням. Звичайно, я знаю, що все це випадково… - вона посміхнулась. – Але я й уявити не могла, що ти так вчинити здатен. Мені здавалось ти зовсім з іншого світу.

— А що мені залишалось? — відповів я спокійно. — Чекати тебе вічність? Коли ти, маючи чоловіка, все ще тягнулась до мене? Може, ти просто звикла, що в тебе має бути одразу двоє?

Ці слова боліли. Але я мав їх сказати. Мені треба було виговоритись. Десь в глибині душі я ненавидів Беатріс. Вона зруйнувала мене, і стільки років я втікав від всього.

— Можливо, якби ми тоді… - почала вона.

— Якби, — перебив я. — Якби ти була чесною. Якби не гралась. Якби не боялась втратити зручність. Але знаєш… все могло скластися інакше. Проте не склалось.

Я вже збирався піти, коли її голос змусив мене зупинитись. Мені було боляче, і я не хотів залишатись тут ні на мить. І вже точно не з нею.

— Чим вона краща за мене? – голосно сказала дівчина.

Це було як удар. Глухий, глибокий, неочікуваний. Я ніколи не задумувався про таке, адже намагався забути про все і жити далі. Та Беатріс не давала мені цього зробити.

— Звичайно, — додала вона з сарказмом. — Ця Кара ж має купу грошей.

— Думаєш, мене це цікавить? — я повернувся до неї. — В неї є серце. Вона вміє турбуватись. Співчувати. Її хвилюють інші. Вона не боїться бути щирою. І це значить більше, ніж усі твої вбрання, фото й дорогі вечері.

Я пішов. І не озирнувся. Я ненавидів її. І водночас, все ще кохав. Але Кара… Вона справді відрізнялась. Вона світилась. Навіть коли дратувала — в ній було щось чисте. І, можливо, саме тому я боявся дозволити собі більше.