Глава 19. Кара

Ну що ж, назвімо це просто взаємовигодою, якою я користуюся вже третій день поспіль. Так, можливо це не найромантичніший початок історії кохання, але реальність значно складніша за казки. Кожна людина має свої потреби. І коли двоє дорослих, офіційно одружених людей, тимчасово задовольняють ці потреби — в цьому немає нічого злого чи неправильного.

Це не про любов. Це про зручність. Хоча іноді мені все ж хотілося думати, що за цим стоїть щось більше, ніж проста фізична домовленість. Особливо, коли він так дивився на мене після… нашої близькості. Але я тримала себе в руках. Варто було не забувати: усе це закінчиться. Колись ми анулюємо наш шлюб, і я знову стану вільною дівчиною. Та, зізнаюся, в глибині душі я хотіла, щоб цей момент ще не настав.

А сьогодні в мене був день народження. Мені виповнилося двадцять чотири. І як би я не намагалася оминути цей день, не вийшло. Відкривши очі, перше, що я побачила — це квіти на тумбочці та піднос зі сніданком. Проте самого Тоні поруч не було. Замість нього — акуратно складена записка з його почерком. Я взяла її в руки, розгорнула і прочитала:

"Кара, Я тебе вітаю з днем народження. Сьогодні особливий день. На жаль, мене терміново викликали на роботу, і я не зможу привітати тебе особисто вранці. Але ввечері я повернуся, і на тебе чекатиме ще один подарунок. Насолоджуйся сніданком. Люблю, Тоні."

Я скептично всміхнулася. Це було щиро чи просто перестрахування? Можливо, записка була залишена на випадок, якщо до спальні зайде мій дідусь. Але не можу заперечити — Тоні вгадав із квітами. Мої улюблені тюльпани, свіжі, ще з крапельками роси на пелюстках. А на сніданок — яєчня з беконом, тост із полуничним джемом і апельсиновий сік. День починався краще, ніж я думала.

Після душу та швидкого макіяжу я спустилась донизу. В будинку вже йшла активна підготовка до вечірки. Маркус Ріддель, мій дідусь, вирішив влаштувати справжнє свято. Я знала — це було не стільки для мене, скільки для демонстрації статусу нашої родини. Якби я могла вибирати, я б просто посиділа в тісному колі з найближчими. Але мій вибір тут нічого не значив.

— З днем народження, Каро, — дідусь обійняв мене і легко поцілував у щоку. — Сьогодні твій день, тож роби все, чого забажаєш. І поклич Марі на вечірку, без неї буде не те.

Я з радістю набрала подругу, та, на жаль, вона не зможе прийти — підвищена температура, кашель. Але ми довго базікали телефоном, і наостанок вона вручила мені віртуальний подарунок — браслет дружби. Дехто скаже, що це дитяча прикраса, але в ньому було щось зворушливе. Я вирішила носити його — принаймні сьогодні.

Я майже запізнилася. З Марі час промайнув непомітно, і коли я зловила себе на тому, що вже п’ята вечора — кинулася додому. У кімнаті я швидко перевдягнулася у вечірню чорну сукню з відкритою спиною, яка ідеально сиділа на мені, підкреслюючи фігуру. Волосся залишила розпущеним, легка хвиля спадала мені на плечі. Легкий макіяж — і я була готова. Браслет дружби залишився на руці. Від будь-яких кулонів я вирішила відмовитись — сьогодні не хотілося нічого зайвого.

У залі вже було багато гостей. Хтось із політичних кіл, хтось із бізнесменів, кілька обраних журналістів. Усі вітали мене, дарували подарунки, шампанське лилось рікою. Але я не бачила справжніх посмішок. Лише напускне тепло. Усмішки для камери, компліменти для етикету. Це був театр, а я — головна акторка.

Я помітила дідусеві й Тоні біля сцени. Вони обидва стояли мовчки, спостерігаючи за всім. Я прямувала до них, і знову відчула, як мені подобається, коли Тоні в костюмі. Він виглядав впевнено, мужньо. Неначе належав цьому світу багатих і впливових.

— Твій подарунок на тебе чекає в кімнаті, на столику, — прошепотів Тоні, коли я наблизилася.

Я посміхнулась. Не уявляла, що це може бути, але мені було цікаво. Подарунок від дідуся вже стояв у дворі — новенький автомобіль, остання модель. Я подякувала, хоча й знала, що стара машина ще цілком придатна. Але хто відмовиться від такого жесту?

Нашу розмову перервав високий хлопець із карамельним волоссям і теплими очима. Його присутність вибила мене з рівноваги. Адже занадто добре я його знала і точно не очікувала побачити.

— Привіт, Каро. З днем народження, — він нахилився і поцілував мене в щоку. — Не віриться, що тобі вже двадцять чотири.

— Привіт… — я трохи розгубилась.

Як пояснити Тоні, хто це? Навряд чи він зрозуміє все. Хоча в нас же не справжній шлюб, та й хлопець сам кохає іншу. Але чомусь мені здається все це якось не правильно.

— Тоні, це Гаррі. Мій… мій друг, — сказала я, але це прозвучало невпевнено.

— Я чоловік Кари, — чітко сказав Тоні і потиснув руку Гаррі.

Його погляд став пильним. Повисла незручна тиша. Я відчула, як повітря стало густішим. Дідусь вирішив втрутитися, адже й він помітив це напруження між двома чоловіками.

— Гаррі, як давно я тебе не бачив! — сказав він, обіймаючи хлопця. — З того часу, як ви з Карою розійшлися, ти зовсім зник.

І тут я відчула, як кров приливає до обличчя. Тоні перевів погляд на мене. І хоч ми були не справжнім подружжям, мені стало ніяково. Було в цьому щось… образливе.

— Я мав свої справи, — відповів Гаррі. — Але, чесно кажучи, я сподівався поговорити з Карою про нас. Та вже бачу, що вона щаслива. Ще раз — з днем народження.

Його слова були тихими, але в них звучала нота жалю. Тоні в ту ж мить обійняв мене за талію, притискаючи до себе, демонструючи, що я зайнята. Я не відштовхнула його. Навпаки — зараз це мені було на руку.

Чи хотів Гаррі мене повернути? Після всього? Я не була готова до цього. Поки що в моїх планах було одне: розібратися з цим фальшивим шлюбом. А вже потім — вирішувати, чи повертатися до минулого. І все ж, я кинула короткий погляд на Тоні. Він стояв поруч, серйозний, уважний. І чомусь у мене всередині щось стислося. Чи я справді хочу, щоб усе це колись закінчилося?