Глава 18. Тоні

Отак і минули два тижні нашого спільного життя. "Сімейного", як дехто це називає. В реальності — це був побутовий фарс. Ми жили під одним дахом, спали в одній кімнаті, але на різних рівнях комфорту. Кара окупувала ліжко, ніби це трон королеви, а мене без жодних вагань виселила на диван. На твердий, вузький диван, де кожна ніч була як нова тортура.

Я крутився, лаявся про себе і дивився, як вона спокійно посапує, загорнувшись у ковдру, мов принцеса. Іноді вона навіть посміхалася уві сні, ніби життя вдавалося саме їй. У той час, як я прокидався щоранку з болем у шиї та розчаруванням у серці.

Перед сторонніми ми були взірцевою парою. Посмішки, легкі дотики, "мила, передай сіль", "коханий, подай серветку". Дід Кари був щасливий, сусіди — захоплені, а я — повільно скаженів. Наодинці все ставало зовсім іншим. Кара була холодна, як айсберг. Дистанційна, колюча, саркастична. Жодних натяків на ніжність чи хоча б співчуття до моїх умов проживання.

І де, скажіть, поділась та весела, трохи наївна дівчина з Лас-Вегаса, з якою ми пили текілу, сміялись і з якою все почалося? Кажуть, побут убиває кохання. А що робити, коли його з самого початку не було, а тебе вже дратують навіть звуки її кроків?

А ще — я дорослий чоловік. Я маю певні… потреби. І мені важко було з цим впоратись, особливо зважаючи на те, що поряд ходить приваблива, часом навіть зваблива жінка. Я, звісно, міг би піти й знайти собі когось для короткої інтрижки.

Але я не збирався зраджувати навіть такій "фальшивій" дружині. Це принцип. Формально ми одружені, я сам на це пішов. І якщо вже все так склалося — доведу справу до кінця. Тим більше в мене з’явився план.

Сьогодні я був вільний, тож вирішив зробити хід у відповідь. Дізнатися, де і чим саме займається моя "дружина". Маркус, добрий хлопець, без зайвих питань дав адресу. І я, не втрачаючи часу, сів у авто та поїхав.

Уже за годину опинився біля величезного хмарочоса в самому центрі Нью-Йорка. «Riddel Inc.» — напис золотими літерами сяяв на фасаді. Я підняв брови. Ого. Це виглядало куди серйозніше, ніж я собі уявляв. Будівля мала щонайменше сорок поверхів. І, як я пізніше дізнався, вся належала корпорації Кари. Виходить, вона значно багатша й впливовіша, ніж мені здавалося.

На рецепції мене впізнали. Це навіть трохи потішило. Моя посмішка, очевидно, все ще мала силу. Декілька приємних фраз — і я вже в ліфті, прямую до верхнього поверху. Кабінет начальства знайти було легко — він був лише один. Просторий, зі скляними дверима та стильною приймальнею. А там — мила брюнетка з гострим поглядом і планшетом у руках. Вона зупинила мене, ледь я ступив на мармурову підлогу.

— Пані Ріддель зараз зайнята, без попереднього запису не приймає, - різко сказала дівчина.

— А якщо я її чоловік? — я зухвало посміхнувся. — Вона точно мене чекає. І так, попрошу нікого не турбувати — ми маємо обговорити деякі… приватні питання.

Я не чекав дозволу. Просто відчинив двері й увійшов. Кара сиділа за масивним дерев’яним столом, зосереджено вивчаючи документи. Вона підняла голову, побачивши мене. Мить — і в очах спалахнуло здивування. Друга мить — і злість. Вона відклала ручку та схрестила руки на грудях.

— Що ти тут робиш? – прошипіла дівчина. – Не пам’ятаю, аби хоч раз запрошувала тебе до себе на роботу.

— Гарний у тебе офіс. Це ти обирала дизайн? — я демонстративно оглянувся.

Панорамні вікна, дорогі меблі, картини сучасних художників. Все виглядало престижно й вишукано. Було видно, що Кара звикла до статусу. Я повільно наблизився до її столу. Вона дивилася на мене спідлоба, підозріло.

— Я повторюю: що ти тут робиш? – голос їй був крижаним.

— Приїхав до дружини. Бо маю певні… чоловічі потреби, —я провів пальцями по її спині. Вона здригнулась, але не відійшла. — І до того ж мені стало цікаво, де саме працює моя кохана. А ти — не рада мене бачити?

— Ти не вчасно, — відповіла вона вже не так різко. — У мене багато справ. Тому краще їдь звідси.

— Кара, послухай. Ми офіційно одружені. Ми маємо право на трохи… задоволення, - посміхнувся я. – Або ти хочеш побачити на першій шпальті статтю про мою зраду? Це зіпсує імідж.

І, не чекаючи дозволу, я нахилився і поцілував її. Повільно, глибоко, без поспіху, вкладаючи в цей поцілунок усе своє бажання й фрустрацію. Вона напружилась, але не відштовхнула мене. Її руки затремтіли. І ось-ось вона мала здатися… як раптом у двері постукали. До кабінету зайшла секретарка. Вона швидко перевела погляд з нас на планшет.

— Міс Ріддель, нагадую — у вас зустріч із містером Корманом о четвертій, - сказала вона. – А зараз вже третя.

Я роздратовано зітхнув. Кара мовчала. Чому обов’язково потрібно було зіпсувати такий неймовірний момент. В нас могло би все вийти цього разу.

— Місіс, — поправив я дівчину. — Кара вже не міс.

Її очі блиснули. Дівчина ледве стримувала посмішку. Здається їй ця ситуація подобається. Ну от, ніхто не скаже, що цей шлюб фіктивний.  Кара зітхнула.

— Олівіє, перенеси зустріч на завтра, - сказала Кара. – І подбай, щоби нас ніхто не турбував.

Та кивнула й вийшла. Кара ж підійшла до дверей, замкнула їх і поклала ключ на стіл. Потім повільно, не зводячи з мене очей, почала розстібати блузку.

— Ти мене дратуєш. Постійно. Але… — її голос знизився. — Досить. Я теж маю потреби.

Вона підійшла ближче. Я схопив її за талію, поцілував. І цього разу вона відповіла — жадібно, гаряче, з тією самою пристрастю, що палає в мені вже два тижні. Я підняв її на руки, посадив на стіл. Розстібнув ґудзики. Її шкіра була теплою, її подих — швидким. Вона стягнула з мене футболку, пальцями провела по моїх грудях, наче вивчаючи кожен сантиметр. Я не міг більше чекати.

Вона знову моя. І цього разу — не через алкоголь, не через випадковість, а тому, що ми обоє цього хотіли. І хоча все це — фіктивне подружжя, гра на публіку, у цю мить здавалося, ніби в нашому шлюбі є щось справжнє. Хоча б пристрасть. Хоча б цей дотик. Хоча б ми.