Глава 17. Кара

За що ж мене так не любить доля? Спершу я просто хотіла відпочити — і в результаті вийшла заміж. Так, саме так. Одного вечора, втомлена, зла, трішки напідпитку, я погодилася на весілля з Ентоні Харрісом. Потім спробувала усе виправити, але доля вирішила: ні, Кара, розлучення — то для інших. У нас з тобою буде веселе життя. Додайте сюди ще той факт, що я не змогла розповісти дідові всю правду, і маємо ідеальну картину.

А тепер... тепер мій "чоловік" житиме зі мною під одним дахом. У тому самому будинку, де я виросла, де мені все знайоме до останнього порогу. І ми ще й мусимо продовжувати вдавати закоханих. Що ж, чудово. Просто ідеально. Я навіть не можу уявити, як витримаю це.

Дід, звісно, був у захваті. Сказав, що ми маємо жити у спальні мого батька. Я мовчки кивнула. Не тому, що мені подобалася ця ідея, а тому що сперечатися з ним було безглуздо. У глибині душі мені подобалась ця кімната. Вона асоціювалася з теплом і безпекою.

Коли я була маленькою, а ніч здавалась страшною, я ховалась тут, під ковдрою, біля батька. Він завжди обіймав мене й казав, що страх — це лише тінь, яку можна прогнати світлом. І от тепер, стільки років потому, я стою посеред кімнати з коробками речей і намагаюся не розплакатись.

Спогади накрили мене, мов хвиля, й я дозволила собі слабкість. Сльози повільно покотились щоками, і я присіла на ліжко. Не можна так. Не можна ставати такою м’якою. Я ж не Марі, якій варто лише подивитися фільм зі щасливим кінцем — і вона вже ридає в подушку.

Я — Кара Ріддель. Залізна жінка. Начальниця одного з найважливіших відділів великої корпорації. А значить, жодних сліз і жодних почуттів. Але… Але я так мрію про справжнє кохання.

Зранку, як і обіцяв, приїхав фургон з речами Ентоні. Дід вийшов його зустріти, і, звісно ж, розквітнув у посмішці, коли побачив «улюбленого зятя». А я стояла осторонь і дивилась, як він неквапливо виходить з машини — ніби з рекламного буклету. Розтріпане волосся, посмішка, яка могла б розтопити кригу, злегка розстібнута сорочка — усе це виглядало занадто ідеально.

І це мене дратувало. Я похитала головою, намагаючись вигнати з думок будь-які захоплення. Ні, я не дозволю собі закохатися в Ентоні Харріса. Я не настільки дурна. Та й цей тимчасовий чоловік зникне з мого життя швидше, ніж я встигну роздивитись в ньому щось більше.

— Доброго ранку, сонечко, — сказав він і, не чекаючи дозволу, поцілував мене в щоку.

Мене аж пересмикнуло. Я стрималася, щоби не відповісти різко. Атмосфера має бути спокійною. Принаймні зовні. Інакше ми викличемо підозри, а цього не можна допустити. Маркус радо викликався допомогти й заходився тягнути коробки.

А я… я просто хотіла зникнути. Взяла одну легку коробку й попрямувала в кімнату. Хотіла побути на самоті бодай кілька хвилин. Відкривши двері, я різко кинула коробку на ліжко. Всередині знову закипало роздратування. Ще вчора це було моє місце спокою. А сьогодні — наша «подружня спальня». Ненавиджу ці ігри.

Коробка перевернулася, і щось випало з неї. Я підійшла ближче. Це була фотографія. На ній Тоні, молодший, щасливий… поруч із дівчиною. Вона була неймовірно гарна — природна, світла, з очима, в яких відбивалося щастя. Вони здавались ідеальною парою. І Тоні… дивився на неї так, як мріє кожна жінка, щоби на неї дивились. Від цієї картинки щось всередині мене стислося. Ревнощі? Ні. Просто цікавість. Просто…

— А тобі не казали, що негарно порпатись у чужих речах? — почулось позаду.

Я різко обернулась. Він стояв у дверях, спокійний, впевнений, ніби усе це не має жодного значення. А мені ж було цікаво, що це за дівчина. Явно не сестра чи якась родичка. А може саме для неї і була ця обручка? Тоді чому не склалось?

— Все твоє — моє, пам’ятаєш? Як казали при одруженні, — я продемонструвала обручку. — Ти ж мій чоловік, любий. Чи вже забув?

— Тобто я можу спокійно зайти в твою кімнату, поритися в шафі й узяти першу-ліпшу сукню? — він підняв коробку. — Є речі, що залишаються приватними. І фото — одна з них.

Він забрав його з моїх рук. Проте тримав обережно, ніби це найбільша цінність в його житті. Тоні кохав цю дівчину, і я прекрасно розуміла, хто вона. Я зітхнула.

— Це вона? Та сама? Беатріс, так? — я глянула на нього з викликом. — Для неї ти носив ту обручку?

— Колись, так, - погодився Тоні. – Але все скінчено. Ця річ ніколи не належала їй по-справжньому.

— І що, ти планував зробити їй пропозицію? – не заспокоювалась я. – Це мало бути все так… серйозно?

— Було. І давно минуло, сонечко, — тихо відповів він. — Їй байдуже. Та й чоловік не оцінить, якщо я раптом з’явлюся.

Я збентежено мовчала. То вона заміжня? Це змінювало картину. Або ускладнювало її. Моя злість знову почала кипіти, але тепер у ній змішалося щось нове — неспокій, можливо, жалість. Але швидко взяла себе в руки, адже він знову почав мене дратувати.

— Я ж просила не називати мене сонечком, — прошипіла я. — Я Кара. Не забувай.

— Як скажеш, люба, — сказав він з тією самою дратівливою посмішкою.

Я вже хотіла вийти, але він раптом схопив мене за руку. Різко, несподівано. Мене вразив цей жест. Його очі… вони дивились не насмішкувато, як завжди. Там ховалось щось глибше. Мов біль. Мов правда. І перш ніж я встигла зреагувати, він нахилився й поцілував мене. Ніжно. Неспішно. Без поспіху, але з певністю.

Я мала б його відштовхнути. Закричати. Вдарити. Але не зробила цього. Його дотик був занадто… справжній. Аж поки він не відійшов і не прошепотів на вухо.

— Твій дід стояв у дверях, - з насмішкою сказав Тоні.

І вийшов з кімнати. Просто так. Залишив мене стояти з прискореним диханням, з руками, що трохи тремтіли, з палаючими щоками. Я ледь не зойкнула — більше від зніяковіння, ніж від злості. Цей нахаба, цей актор, цей… чоловік. Як я маю жити з ним під одним дахом? Як не зірватись?

І, головне, як не дозволити собі повірити, що за цією маскою може ховатись щось справжнє? Бо якщо я повірю — тоді все скінчиться ще гірше.