Глава 16. Тоні

Я бачив, що Кара мало не закипає від злості. Її очі виблискували, губи стиснулись у тонку лінію, а щелепа була так напружена, що, здавалося, вона зараз скрегоче зубами. І я не міг зрозуміти — це через те, що я назвав її «сонечком»?

Чи, може, вона настільки не хоче, аби я з’явився у її житті не як випадковість, а як частина побуту, рутини, дому? Може, вона розуміє, що я не просто хлопець з вечірки у Лас-Вегасі, а людина, яка має залишитись у її просторі надовго? Хтозна. Але те, що я бачив у її погляді, було більше, ніж просто роздратування. Там було щось глибше — опір, страх чи, можливо, сумнів.

Та в будь-якому випадку, все це цілком вкладалося у план ФБР. Постійно бути поряд з родиною Ріддель — ось мета. Бути в будинку, чути, бачити, аналізувати. Генерал казав, що ще жоден агент не підбирався так близько. І я відчував на собі той тиск очікувань. Я повинен був стати тією самою людиною, яка зламає мовчання, яка добереться до суті.

Я читав у звітах, що в оточенні родини Ріддель працює ще один агент під прикриттям, але мені ніколи не відкривали його ім’я. Можливо, навіть зустрічав його, але не впізнав. Є такі агенти, яких навіть я, з моїм доступом, ніколи не бачив на базі. Примари серед нас.

Після того, як ми попрощалися, я поцілував Кару — трохи довше, ніж очікував, можливо, з викликом, а можливо, щоб залишити по собі відчуття. Потім потиснув руку Маркусу, коротко кивнув і пішов. Звичайно ж пішки. Я ніколи не сідаю за кермо після алкоголю — навіть якщо випив символічно. Безпека понад усе, і вона починається з дрібниць.

Завтра зранку приїде машина, щоб забрати мої речі для переїзду до Рідделів. Я ще навіть не зібрав усе. Треба зібрати мінімум одягу, документи, техніку і — найголовніше — зброю. Стільки, скільки можу взяти. Якщо ситуація стане неконтрольованою, я повинен бути готовий. А з огляду на те, скільки ворогів має ця родина, ризики в мене не теоретичні, а цілком реальні.

І все ж, що більше я думаю про Маркуса й Кару, то більше виникає дивне бажання захистити їх. Ніби це не просто місія, а щось більше. Щось… особисте. І саме тому я маю зберігати таємницю. Вони не повинні знати, хто я є насправді.

Я йшов вулицею, що вже порожніла. Ніч обгорнула місто темною ковдрою, тільки жовтуваті вогні ліхтарів пробивали цю тишу. Я оминав гучні квартали, де ще гриміла музика з барів і лунали п’яні вигуки.

У таких місцях легко загубити обличчя, а інколи й життя. Люди, які мене знали, вважали мене веселим, легковажним, жартівливим — клоуном. Але ніхто не знав, скільки втоми я ношу всередині. Скільки разів я хотів покинути все. Виїхати. Зникнути. Стати кимось іншим. Але я не міг. Моя доля давно була обрана — і не мною.

– Майку, дивись, хто це в нас тут! – почувся знайомий голос позаду. – Це ж Генрі! Той самий, через якого ми втратили прибуток!

Я обернувся різко. Двоє — один з них точно були у ресторані того вечора. Він тоді втік, але я його запам’ятав. Я пам’ятав більшість облич, що викликали проблеми. Тоді він сидів збоку, але, скоріше за все, був частиною плану. На щастя він не знав, що я агент. Інакше зараз би все могло статись інакше.

– Хлопці, краще розійдіться. Не влаштовуйте собі зайвих проблем, – сказав я спокійно, навіть з усмішкою. – Я просто хочу спокійно добратись додому.

– Чуєш, Ріку? Він ще й погрожує, – засміявся другий. – Провчимо його.

– Я попередив, – зітхнув я, стискаючи пальці. – Не так я планував провести цей вечір.

Вони були п’яні. Це було відчутно за метр. Але навіть п’яні можуть влучити. Перший удар я легко відбив, ухилився, відповів — коротко, без надміру сили. Але далі почалася метушня. Удар у живіт. Ліктем у плече. Ногою в коліно. Рухи автоматичні, вироблені тренуванням і досвідом. Вони били злісно, але хаотично. Через кілька хвилин один уже лежав на асфальті з розбитим носом, другий тримався за руку і плював кров.

– Якщо ще раз побачу вас — не стримаюсь, – сказав я, торкаючись своєї губи. Вона кровила. Знову.

Я залишив їх лежати і пішов далі, не озираючись. Ніхто за мною не йшов. До квартири лишалося кілька кварталів. Увійшовши, я зачинив двері й сперся спиною на дерево. Тиша. Пронизливий холод у повітрі. Мій дім завжди був пустим. Навіть коли тут жила Беатріс. Вона ненавиділа декор, теплоту, домашність. Я тоді думав, що так і треба. Що вона просто така. Але, можливо, справа була в мені. Я не міг дати їй те, чого вона хотіла. Я любив, як умів, а вона — як вміла тікати.

Я зняв сорочку. Дзеркало показало знайомі сліди — стара гематома на боці, подряпина на плечі. І — два шрами на лопатках. Симетричні. Колись мій батько, в черговому наркотичному маренні, вирішив, що я ангел, і намагався «допомогти мені вирости крила». Я тоді був дитиною. І вижив — дивом. Ті шрами залишились на все життя. Як і багато інших. Але найстрашніші — не на тілі.

У Кари є родина. Неідеальна, можливо. Але є. І зараз я — частина цього. Проти волі. Проти бажання. Але... можливо, це саме те, що мені було потрібно? Дім? Я налив собі трохи віскі. Ковтнув. Відчув, як рідина обпікає горло. У цей момент задзвонив телефон. Кара.

– Так, сонечко, – посміхнувся я.

– Я ж просила так не називати мене, – пробурмотіла вона крізь зуби. – Машина буде завтра о восьмій. Будь готовий. Ніхто чекати не буде.

І просто поклала слухавку. Я засміявся. Не мій типаж, зовсім не мій. Але щось у ній… було. Щось, чого я не міг пояснити. Можливо, це все перетвориться на катастрофу. А можливо — на новий початок. Але поки що я маю встигнути зібрати валізу.