Глава 15. Кара

Аж не вірилося, наскільки ідеально на Тоні сидів той костюм. Начебто його не шили, а виліпили спеціально під нього — під кожен вигин, під кожен рух. Витончені лінії піджаку обрамляли широкі плечі, спускаючись до вузької талії, створюючи той бездоганний силует, яким зазвичай хизуються голлівудські актори на прем'єрах.

Стриманий стиль, благородний відтінок сірого з ледь помітним металевим блиском під променями вечірнього світла — усе це надавало йому такого вигляду, ніби він щойно вийшов із обкладинки чоловічого глянцю. Хіба що червона доріжка під ногами не розстелена. Хіба що навколо не клацають затвори фотокамер.

І добре, що не клацають — бо якби хоч один журналіст дізнався, де ми були, магазин точно опинився б у центрі уваги. Але на щастя, цього вдалося уникнути. Хоча не знаю, чи надовго. Преса чатує всюди, особливо коли йдеться про скандали — навіть ті, яких ще ніхто не встиг вигадати.

Та ще більше мене вразило не те, як він виглядав, а те, як він поводився. Особливо — під час оплати. Ніби нічого особливого. Просто витягнув картку, ввів пінкод і, навіть не знизивши брови, підтвердив платіж. Жодного натяку на вагання чи внутрішній спротив. Жодного напруження в щелепі, жодної зморшки між бровами. Ніби ціна, яку я б особисто вважала захмарною, для нього була буденністю.

Це змушувало мене знову й знову переглядати свої підозри. Можливо, я даремно шукала підступ? Можливо, йому справді не потрібні мої гроші. Можливо, усе не так, як мені здавалося. Але я ще не готова була повністю розслабитися. Бо хто знає, ким він є насправді? Він сказав, що працює програмістом. Але програміст — це таке широке поняття. Під нього можна заховати будь-що — від простого кодера до хакера міжнародного рівня. І взагалі, у наші дні програмістом себе називає кожен другий. Та й кожен другий може брехати краще, ніж найкращий актор. А Тоні… Він брехав переконливо. І занадто легко.

Я знала, що рано чи пізно доведеться з'ясувати, ким він є насправді. Але не сьогодні. Сьогодні я мала зовсім інший виклик — наш перший візит до мого діда. А ми навіть не вигадали правдоподібної історії знайомства. Жодних деталей, жодної послідовності подій. Навіть не впевнена, чи Тоні взагалі пам’ятає моє повне ім’я. Або дату весілля. Чи наше фальшиве «річниця знайомства». І якщо дід почне ставити запитання — а він обов’язково почне — все наше прикриття може розвалитися, ще не почавшись.

Авто сповільнилося й зупинилось біля знайомих воріт. Я відчула, як паніка тихо накочується, стискаючи груди. Глибоко вдихнула, примусила себе зібратися. Я зможу. Я повинна. Дід не має нічого запідозрити. Я маю виглядати впевнено, щасливо. Закохано. Усі емоції мають бути щирими, або принаймні такими здаватися. А от чи зможе Тоні переконливо зіграти свою роль — от питання.

Він вийшов першим. Обійшов машину, відкрив дверцята з мого боку і простягнув мені руку. Без поспіху, з тим спокійним шармом, який можна було б прийняти за природний, якби я не знала, що ми з ним одружилися випадково, у Вегасі, під дією… емоцій. Він нахилився і поцілував мені пальці. Теплий дотик його губ змусив мене здригнутися. Але я встигла зобразити посмішку. Гра почалася.

Дід стояв на ґанку. Руки схрещені за спиною, брови насуплені, очі пильні, наче у слідчого. Але я знала цей вираз — він хвилюється. І хоче все контролювати. У цьому ми з ним схожі, навіть надто.

— Доброго вечора, містере Ріддель, — спокійно почав Тоні, простягаючи руку. — Я Ентоні. Але можете звати мене Тоні.

Дід глянув на нього довгим, уважним поглядом, ніби зважував: потиснути руку чи ні. Врешті зробив це. А потім — ще більш несподіване — обійняв. Я ледь не видихнула з полегшенням.

— Дуже приємно, — сказав дід. — Не треба формальностей, ми ж тепер одна родина. Заходьте. Вечеря чекає.

Ми пройшли до обідньої зали. Скатертина білосніжна, як завжди. Срібні прилади, запечене м’ясо, кілька видів салатів, келихи з червоним вином. Домашній затишок із відтінком урочистості. Дід завжди любив, щоб удома було як у найкращих традиціях — тепло, по-сімейному.

Сіли. Розмова спершу оберталась навколо дрібниць — погода, затори, новини. Тоні говорив впевнено. Згадував, що його батько працює в держуправлінні, що сам він навчався в коледжі, отримав диплом програміста, зараз працює над якимось урядовим проектом. Інтонація, жести, паузи — усе виглядало природно. Навіть занадто. Я вже почала трохи розслаблятися, коли дід раптом поставив те саме запитання, якого я так боялася.

— А як ви познайомилися? – врешті сказав дід. – Бо я абсолютно нічого не знаю.

Холод пробігся по спині. Я спробувала не показати, як напружилася. Ми ж справді взагалі не думали навіть. А розповідати правдиву історію було не найкращим варіантом. Але Тоні не моргнув і оком.

— Це доволі кумедна історія, — сказав він, усміхнувшись і відпивши трохи вина. — Ми зустрілися випадково. Я був у ресторані з батьком, вона — з подругою. Офіціант випадково пролив на мене келих вина. Вона відчула, що це її провина, і наполягла купити мені нову сорочку. Я спочатку відмовлявся, але… — він підморгнув діду. — Ви ж знаєте свою онуку. Вже наступного дня ми разом пішли в торговий центр. Потім кав’ярня, потім ще одна зустріч. І понеслось. І вже в Лас-Вегасі я зрозумів: не уявляю життя без неї. Планував усе зробити як слід, з вашого благословення… Але ми не змогли чекати.

Я сиділа з усмішкою, тримаючи обличчя спокійним, хоча всередині реготала. Це було блискуче. Він імпровізував краще, ніж будь-хто з моїх знайомих. Дід уважно поглянув спершу на нього, потім — на мене. І тоді… посміхнувся. Тепло, щиро.

— Гарна історія, — мовив він. — І впевнений, не остання. У вас буде ще багато пригод. До речі… Хотів поговорити про проживання.

Я насторожилася. Цього ми теж не обговорювали. Взагалі треба було краще підготуватись до цієї вечері, бо дід завжди був надто прискіпливим. А от цього разу так тим паче.

— Я розумію, що молодим хочеться жити окремо. Але… Я хотів би, щоб ви залишилися тут, - сказав він. – Виберіть будь-яку вільну кімнату. Я не заважатиму. Просто… не залишайте старого на самоті.