Глава 14. Тоні

Ми домовилися зустрітися в ресторані, де було доволі мало людей, ще й до того дуже хороша охорона, яка не пропустить сюди журналістів. А це саме те, що нам зараз потрібно. Після вчорашнього хаосу в аеропорту я навчився цінувати тишу і приватність. Іноді здається, що камера — це гірше за пістолет. У першого приціл ширший, і постріл може знищити репутацію, кар’єру і життя водночас. Особливо, коли це життя засекречене.

Я сидів за столиком, утиснутий у спинку крісла, і водночас думками був деінде. У голові крутилися варіанти: як вмовити Кару поки не подавати заяву на розлучення? Що ж можна такого придумати? Хіба що, скажу, що загубив свої документи, і поки тягнеться весь цей процес з їх оформленням, я зможу виграти трохи часу. Або посилатимусь на те, що я постійно зайнятий — проєкти, дедлайни, збори. Все, що завгодно. Я ж тепер офіційно крутий програміст, який працює на федеральну програму. І якщо добре постаратися, це звучить досить правдоподібно.

Саме за такими думками я й не помітив, як увійшла Кара. Вона сіла навпроти з такою невимушеністю, ніби була тут завжди. Наче це місце чекало тільки на неї. І, як завжди, вона була бездоганна — вільне, але зі смаком підібране пальто, під яким проглядалося світле кашемірове плаття, волосся зібране, легкий макіяж і той самий пронизливий погляд. Погляд, який ніби заглядає прямо в душу, просвічує тебе, як рентген. Мені мимоволі стало ніяково. Невже вона здогадується, ким я є насправді? Але ж ні. Екстрасенсів не існує, принаймні я в це не вірю.

— Перейду одразу до справи, — промовила вона чітко й спокійно, потім кивнула офіціантові. — Мені лате без цукру, будь ласка.

Її голос не залишав сумнівів: вона звикла керувати. Така жінка не просить — вона наказує. І як я раніше цього не помітив? У Вегасі вона була зовсім іншою — сміялася, пила коктейлі, підспівувала п’яним танцюристам у барі. Але тепер це інша Кара. Холодна. Впевнена. Вона знову вдягнула свій панцир. Але я бачив ту справжню Кару. І знаю, що вона десь поруч, просто ховається.

— Я знаю, що ми обидва планували це розлучення одразу після повернення до Нью-Йорка. Але мені потрібно, щоб ти поки що вдавав мого чоловіка, — її очі знову вп’ялись у мене.

— Сонечко, я і так твій чоловік, — нахабно посміхнувся я. – Чи ти хочеш аби між нами все стало ще ближче? Чи по-справжньому.

— Майже вгадав. І більше ніколи не смій називати мене так, — вона злегка насупилась.

І я запам’ятав це. Саме так і буду її називати. Ще не знаю навіщо, але мені це навіть подобається. Вона така темпераментна, коли злиться. Хоча навряд чи Кара ще підпустить мене до себе.

— Ми маємо вдавати щасливу подружню пару перед моїм дідом, - сказала вона. – Поки я не підготую його до думки, що наш шлюб був помилкою і ми вирішили розлучитися. Я тобі заплачу. Щедро.

— У грошах я не потребую, — саме в цей момент офіціант поставив перед нами замовлення. Я ковтнув кави. — А якщо я відмовлюсь? Що тоді? Тебе лишать спадку, а всі статки підуть на благодійність? Я трохи почитав про тебе в інтернеті. Ніколи б не подумав, що одружуюся з єдиною спадкоємицею гігантської імперії.

— І що, тепер ти хочеш частку? — холодно зиркнула вона, схрестивши руки на грудях.

— Ні, сонечко, — її обличчя знову скривилося. — Єдине, чого я хочу — це почути справжню причину. Чому саме я маю вдавати твого чоловіка? Чому це настільки важливо?

Вона замовкла. Погляд опустився вниз. Вперше за весь час я побачив у ній сум’яття. Її руки затремтіли, хоч вона швидко сховала це за чашкою. Ми хоча не так давно й знайомі, та я вперше бачив її такою. І на мить мені стало шкода цю дівчину.

— Мій дід — це все, що в мене лишилося. Єдина людина, яка справді мене любить. Він вже не молодий, і я не хочу робити йому боляче. Він так зрадів, коли дізнався, що я заміжня. Вперше за довгий час я бачила, як він по-справжньому щасливий. Якщо сказати йому правду одразу — я зламаю його. А я не маю на це права, — останню фразу вона промовила майже пошепки.

Мені хотілося щось сказати, але я мовчав. Вперше я побачив справжню причину. Це була не гра. Не вигідна схема. Це було щось дуже особисте. І в ту мить мені стало її шкода. До того ж мені вигідно, аби ми справді поки лишили цей шлюб.

— Добре, — тихо мовив я. — Я згоден побути твоїм чоловіком. На якийсь час.

Вона видихнула і злегка кивнула. Здавалось Кара навіть не сподівалась на те, що я погоджусь. Однак правду я їй не розповів. Нехай думає, що я роблю послугу дівчині. Так навіть краще.

— Але ми маємо жити разом. Бо інакше це буде підозріло, - сказав я. – Подружжя, яке бачиться раз на день у кафе? Така казка не спрацює. І так, гроші мені не потрібні. Я сам себе забезпечую.

— Сьогодні ввечері дід хоче бачити нас удвох на вечері. Ми маємо виглядати щасливими. Закоханими. І ти маєш виглядати… нормально, — вона окинула мене оціночним поглядом. — А не як підліток на першому побаченні.

Я зиркнув на себе — джинси, синя сорочка, кеди. Мій звичний стиль, який зазвичай подобається дівчатам. Та й не подобався мені цей офіціоз. Хоча батько завжди наполягав на зворотному.

— А що не так? – обурився я.

Вона не відповіла. Просто викликала офіціанта, попросила чек, а потім швидко встала. Я оплатив рахунок — справа принципу. Я, все ж таки, чоловік. І непогано заробляю, особливо, враховуючи свою другу роботу, про яку вона поки не знає. До того ж, частина бюджету відділу може спокійно покривати витрати на цю справу. Я ж дію офіційно.

Кара приїхала на таксі, тому сіла до мене в авто без зайвих слів. Показала дорогу, і вже за п’ятнадцять хвилин ми були біля елітного магазину чоловічого одягу. Там мене чекали дві години пекла. Я міряв костюми один за одним, мов гвинтик у її великому плані. Мене ніхто не питав, що мені подобається. Мене просто перетворювали на "гідного чоловіка для презентації дідусеві".

Зрештою, вибрали темно-синій костюм. Ідеально під мене підігнаний, хоч я й відчував себе, як манекен. Кара схвалила вибір коротким кивком. Мене одразу ж переодягли, старий одяг склали в коробку, і ми вирушили далі.