Глава 13. Кара

Ледве нам вдалося втекти від журналістів в аеропорту. Я майже тягнула Тоні за рукав, бо той ще намагався щось пояснити комусь із репортерів. Хоч би мовчав, а то ще більше плутатимемося у версіях. Я ж просто уявлення не мала, що їм казати. Як взагалі ЗМІ дізналися про наше одруження?

Марі, я була впевнена, не зрадила б. Вона може глузувати, скільки завгодно, але на таке не здатна. Слідкувати за нами журналісти не могли — ми ледве самі згадали, як потрапили в ту кляту капличку. Значить, тільки одна особа могла зливати інформацію — та сама жінка, що нас розписувала.

Ми ж просили про конфіденційність. Я навіть вмовляла її щиро, по-жіночому, з надією на солідарність. А вона? Певно, кілька хрустких купюр від журналістів переконали її краще. У цих журналюг свої методи — підкуп, тиск, обіцянки. І кожна людина має свою ціну. Це єдине, чого я навчилася від родини Барроу, і чого не змогла забути. Вони знали, як використовувати людей, маніпулювати, купувати мовчання або крики — залежно від вигоди.

Я намагалася змінити ім’я, змінити себе, змінити минуле. Але де б я не була — у спокійному маєтку в Каліфорнії чи в хаосі Лас-Вегаса — все це лишалося зі мною. І це починало неабияк дратувати. Бо не було абсолютно ніякого особистого життя. І це зі мною лишиться до кінця життя.

Після короткої прощальної сцени з Марі, яка явно раділа з цієї історії більше, ніж я, я спіймала таксі й рушила додому. Серце калатало, і це було не через погоду чи стрес перельоту. Ні, це був страх перед розмовою з дідусем. Я знала, що він прочитає все — кожен рядок, кожен домисел. Йому вистачить одного заголовка, щоби скласти картину.

Я хотіла встигнути раніше. Може, зможу пояснити. Може, збрешу. Але як? Він завжди відчував, коли я нещира. І завжди дивився на мене, як на єдине світло у своєму житті. Я не мала права зрадити ту довіру. Та вже запізно. Шлюб офіційний. Фотографії по всіх таблоїдах. І я навіть не впевнена, чи ми з Тоні маємо одну версію подій.

Я зайшла до будинку й одразу ж відчула знайоме тепло. Не фізичне — душевне. Тут я завжди була під захистом, дитиною, онукою, ким завгодно — тільки не Барроу. І дід, як завжди, обійняв мене з такою силою, наче намагався втримати світ від розпаду.

Його руки досі були міцними, хоч йому майже сімдесят. І я знала — будь-яка загроза моєму життю, і він стане горою. Але зараз небезпека була в мені самій. В моїх вчинках. В п’яних рішеннях, що мали справжні наслідки.

— Доставте речі до кімнати, — кинув він комусь із персоналу, а мене м’яко, але впевнено повів до вітальні. — Маємо поговорити. Терміново і без зайвих вух.

Мені навіть не довелося починати. Він уже все знав. У його очах не було гніву, але щось стримане, серйозне. Мовчки я сіла, а він сів навпроти, злегка усміхаючись, ніби спостерігав за дитиною, що намагається приховати цукерку за спиною.

— Люба, а чому ти не розповіла, що поїхала туди з хлопцем, за якого потім вийшла заміж? — тихо, без осуду, з тією самою посмішкою. — Дуже образливо було дізнаватись із газет. Із чортових жовтих газет.

Я намагалася щось сказати, та лише кліпала очима. Тобто дід вирішив, що це не просто п’яна авантюра, а щось справжнє? Мені хотілось розсміятись. На такий поворот подій я точно не очікувала. Але він вирішив продовжувати.

— Напевно, ти думала, що я не схвалю його. Бо він не має мільйонів, як більшість твоїх залицяльників, - посміхнувся він. – Але ж, програміст — це ж непогано. Нам потрібні такі люди. Особливо зараз.

— Ти вже… перевірив його? — тихо сказала я. – Коли ти встигнув це зробити?

— Звичайно. Він тепер частина нашої родини. І я мушу знати, хто він такий, - фиркнув він. – І знаєш, мені навіть сподобався. Не скандальний. Не з тих, хто тягнеться до прізвища. Працює. Розумний. Трохи занадто серйозний, але, можливо, просто не звик до камер, — дідусева усмішка стала теплішою. — А головне, якщо ти з ним — значить, він чогось вартий.

Слухаючи це, я відчувала, як щось у мені зламується. Він довіряє. Він радіє. Він щасливий. А я… я маю знищити це, розповівши правду. І від цього ставало боляче. Після втрати мого батька дідусь не так часто дозволяв собі моменти радощів.

— Я так боявся втратити тебе, — він обережно торкнувся мого волосся. — Після смерті батька, ти — єдине, що в мене є. Я не витримаю, якщо колись залишишся сама. Ти маєш мати когось поруч. І якщо це Тоні, то я тільки радий. Я бачу, ти відпочила. Посвіжішала. Може, й справді — він тебе змінює на краще.

Я мовчала. Сльози вже стояли в очах. Це мало бути легко. Один вечір, пара коктейлів, дурна витівка, і ось ми з Тоні перед вівтарем. Але зараз — це було не смішно. Це була драма. І в головній ролі — моя брехня.

— Я вас обов’язково познайомлю, — вирвалося з мене. — Можливо, навіть сьогодні. Але… я спитаю в Тоні, чи він не проти. Бо ми якось планували все робити поступово.

— Так, ви тепер команда. Подружжя. Разом маєте приймати рішення, — він задумливо поглянув у вікно. — Ви, напевно, й жити разом хочете. Тут місця вдосталь. Я б лише зрадів.

— Домовилися, — я ледь усміхнулася. — Але дозволь привести себе до ладу. Після перельоту я жахливо виглядаю. А ще — ми з Тоні домовились зустрітися, - я подивилась на нього. – Я тобі повідомлю про все пізніше.

— Іди, сонечко, - він обійняв мене. – Тара приготувала ванну, а я попрошу її ще зробити щось смачненьке.

Я пішла до своєї кімнати. Закрила двері. Видихнула. Ледь не впала в сльози. Як тепер із цим жити? Я ніколи так серйозно не брехала йому. Та й собі. Все моє життя я будувала на довірі до нього. А тепер зруйнувала цю основу. І ще не знаю, що гірше — сказати правду чи жити в цій ролі.

А якщо Тоні відмовиться? Якщо він скаже, що йому це не потрібно? Я не можу найняти актора. Фото з аеропорту скрізь. І ми — офіційно розписані. Тож лишається лише вмовити його. Хоч би погодився. Хоч би на пару місяців. А далі… я придумаю. Головне — не підвести діда.