Глава 12. Тоні

Коли я летів у літаку до Нью-Йорка, то мав чіткий план, як усе це пояснити генералу Кліфорду. У моїй голові цей сценарій виглядав бездоганно. Усе мало зійти за продуману спецоперацію із захисту Кари Ріддель, а не за п’яну витівку, яка випадково обернулася шлюбом. І головне — ми вже вдома.

Тут усе можна виправити. Юридично анулювати наш шлюб не складе проблем. Достатньо заяви, кількох підписів — і я знову холостяк. Ну, назвуть мене клоуном — не вперше. Можливо, посміються в коридорах, згадають старі історії, але врешті-решт відчепляться. Головне — залишитись на службі. Я дуже цінний співробітник, хоч ніколи й не вмів це продемонструвати як слід. Але хто ще погодиться на завдання, де потрібно прикидатися жертвою? Хто ще поїде без жодних гарантій у Лас-Вегас під прикриттям, аби врятувати доньку впливового бізнесмена? Тільки я. У цьому був сенс.

До того ж, усе залишалося між нами. Ніхто не дізнався — або майже ніхто. Лише Марі, подруга Кари. Але вона не становила загрози. Вона більше жартувала, ніж погрожувала розповісти журналістам. Її більше цікавили плітки та ефектні фото, а не сенсації на першій шпальті. У моїх розрахунках усе було просто: приїжджаємо, розлучаємося, і повертаємося до звичного життя. Але я недооцінив один фактор — саму Кару.

План був ідеальний. І, можливо, навіть спрацював би, якби нас в аеропорту не чекали журналісти. Їх було стільки, що я на мить зупинився, забувши, як дихати. Спалахи камер били по очах, мов блискавки. Їхні голоси накладалися один на одного — галасливий потік питань, гіпотез, викриків. Спершу я не зрозумів, що відбувається. Чому ми? Чому саме зараз?

Але довго здогадуватись не довелось. Усі чомусь дізналися, що Кара Ріддель вийшла заміж. Це миттєво стало новиною номер один. Як виявилось, вона набагато відоміша, ніж я думав. Вплив, гроші, бізнес, родина — усе це створювало ауру навколо неї. А тепер — ще й скандальне весілля у Вегасі. Без охорони. Без батьків. Без попередження. І головне — з якимсь невідомим хлопцем. Тобто зі мною.

Журналісти обступили її впритул, закидаючи питаннями про шлюб. Вона трималася гідно, хоч я й бачив, як сіпалася її брова. Потім камери перевелися на мене. І тут я остаточно зрозумів — щось пішло не так. Нас зняли. Нас зафіксували. Нас уже не можна було «відмінити».

Імовірно, та жінка, яка нас «одружувала», злила інформацію. За гроші. Чому я не передбачив цього? Чому не запропонував їй трохи більше за мовчання? Хоча — хто знав, що вона має знайомих у пресі?

Та головна проблема полягала не в розголосі. Проблема була в тому, що тепер усе потрібно було якось пояснювати. Не лише журналістам. Не лише Карі. А й генералу Кліфорду. Мені потрібно було щось вигадати. Негайно. Ми з Карою домовились зустрітися ввечері, щоби вигадати спільну версію подій. Усе має бути узгоджено — коли, де, як ми зустрілися, чому одружились, хто кого першим поцілував.

Жодної плутанини. Бо преса вловить найменші розбіжності. А тоді — вже ніяке прикриття не врятує. Але передусім — генерал.

— Молодець, Тоні, — холодно кинув генерал, кидаючи на стіл кілька глянцевих журналів. — Я знав, що від тебе можна чекати сюрпризів. Але не таких.

Я навіть не зазирав до обкладинок. Знав, що там. Наші з Карою фото: на виході з літака, у ресторані, біля готелю. Вона усміхнена, я — розгублений. Коментарі журналістів, припущення, скандальні заголовки. А головне — анонімність більше не існувала. Моє обличчя тепер у вільному доступі. І хоч у досьє ФБР я ще існую як тінь, у медіапросторі я вже — новий романтичний герой для багатої спадкоємиці. Прекрасно.

— Це все… - почав я.

— Дай вгадаю, — перебив мене генерал, не зводячи погляду. — Частина твоєї геніальної стратегії з «прикриття». Правда ж?

Я змовчав. У літаку все виглядало інакше. У моїх думках — блискуче. Тепер же, коли стояв перед батьком у формі, навіть не міг сформулювати речення.

— Я не знаю, що тобі сказати, — чесно відповів я.

— Як завжди, — зітхнув генерал. — Чому в мене немає таких проблем з іншими агентами? І от тепер ми маємо це розгрібати.

Він провів долонею по переніссю, потираючи очі. Мовчання затяглося. Я знав, що батькові не подобався той факт, що я занадто сильно розслабився та втратив пильність. Але на той момент в мене не було інакшого виходу.

— У тебе є якісь ідеї? – запитав він. – Ви говорили з Карою про це?

— Ми подамо заяву на розлучення. Просто у Вегасі не змогли, — я знизав плечима. — Якщо хтось допоможе з юридичною частиною, завтра я знову вільний хлопець.

— Не поспішай, — промовив він повільно. — На Кару досі ведеться полювання. А ми не мали жодного законного способу наблизитися до її родини. До цієї ситуації.

— То ти хочеш, щоб я поки не розлучався? — не повірив я.

— Саме так. Поки ми не знайдемо, хто за цим стоїть. Кара — під твоїм наглядом. Це важливо. Вона довірилась тобі, - він уважно подивився на мене. – І ти, як би це не звучало, захистив її. Це не просто випадковість, Тоні. Це шанс.

— Шанс? — я підвівся, нахилившись над столом. — У неї такий характер, що я витримую її лише тоді, коли вона нетвереза.

— Отже, саме так ви й одружилися, — посміхнувся генерал. — Але мене це зараз не цікавить. Ні один агент ще не був настільки близьким до родини Ріддель. Вважай це твоїм новим завданням.

— Я не можу відмовитись? –я закотив очі.

— А коли ти відмовлявся від завдання? — його голос став твердим. — За легендою ти — успішний програміст, що працює на уряд. Це збігається з твоїм фахом. Якщо доведеться — покажеш якийсь код. Виглядатимеш переконливо.

— А якщо вона відмовиться? – запитав я. – Ця дівчина точно ненавидить мене і не захоче більше бачити в своєму житті.

— Переконаєш її, - відрізав генерал. – Це тепер частина справи. Використай усі свої таланти.

— Це вже не схоже на просту операцію, - фиркнув я.

— Це саме вона і є, — сказав він, і в голосі більше не було сумніву. — А тепер іди. Доріс підготує документи. І, Тоні… Я сподіваюсь, ти не підведеш. У нас на кону більше, ніж просто репутація.