Глава 11. Кара

Я одружена з хлопцем, якого знаю лише два тижні. І не тому, що шалено закохалася чи вирішила раптово змінити своє життя. Ні. Просто одного разу я вирішила взяти відпустку, поїхати в Лас-Вегас, трохи відпочити від роботи, від напруги, від постійних розкладів і зустрічей. Хотіла на кілька днів забути про все. І от, маєш — «випадково» стала чиєюсь дружиною. А це все тому, що не треба було пити. І я, здається, це знала, просто чомусь вирішила зробити виняток.

Останній раз, коли я напилася до стану, коли майже нічого не пам'ятаю — це був День Подяки на другому курсі. Марі тоді ледь не силоміць витягла мене з гуртожитку, мовляв, «Кара, хоч раз розслабся, бо перетворишся на суху канцелярську папку». У підсумку ми святкували десь на даху гуртожитку з якимись малознайомими хлопцями, і я пам’ятаю лише те, як співала «I Will Survive», тримаючи келих шампанського над головою. Але тоді хоча б усе закінчилось без штампів у паспорті. А тепер...

Я сиділа на краю ліжка в номері готелю, тримаючи в руках маленьку коробочку, в якій лежала обручка. Вона вже не була на пальці. Зняла, як тільки повернулись із тієї каплиці, де нам підтвердили, що шлюб дійсний і розірвати його просто так не вийде. І все одно... Як би я не намагалася переконати себе, що це просто прикра помилка, серце стискалося щоразу, як я згадувала, як Тоні взяв мене за руку, як ми сміялися, як він дивився на мене — ніби я йому справді небайдужа.

- Ну що, готова повертатися? – спитала Марі, зазираючи в кімнату з валізою напереваги. – Хочеш — я тебе проведу до вівтаря наступного разу. Якщо не знайдеться новий кандидат, можу й я одружитися з тобою.

Я закотила очі. Цей відпочинок точно не увійде в список моїх улюблених. Я не розслабилась, а лише набула нових головних проблем. Треба якомога швидше повернутись додому та анулювати цей шлюб.

Я сподіваюсь, що мені вдасться забути це як страшний сон. І, можливо колись, ми посміємось над цією ситуацією з моїм справжнім чоловіком. Але для початку треба все вирішити.

– Якщо буде «наступного разу», я сама собі оберу чоловіка, - фиркнула я. – І точно не такого, як Тоні.

– Але він гарний. І, судячи з усього, хороший у ліжку, - посміхнулась подруга. –  Ти так нестерпно червоніла, коли ми вчора заходили в номер.

– Марі! – я кинула в неї подушкою. – Це була помилка! Всі ці дві чортові ночі – помилка.

– Дві? – вона підняла брови. – А не одна?

Я прикусила губу. Прокляття. Ну чому я не могла промовчати? Це на мене так впливає це дурне одруження. Не хочу я бути чиєюсь дружиною. Це вже точно.

– У будь-якому разі, – сказала я, опускаючи очі. – Це більше не має значення. Ми сьогодні повертаємось у Нью-Йорк. І я одразу подам документи на розлучення. Все має бути як було. Без випадкових чоловіків. Без романтики на п’яну голову. Все – як у книжці.

– Тобто нудно. – вона зітхнула, – І ти ще дивуєшся, чому я не читаю твого блогу.

Я не відповідала. Бо, якщо чесно, щось у її словах було правдиве. Можливо, трохи. Це могла би бути цікава пригода, якби ми були хоч трохи знайомі і вдалось би швидко розлучитись.

Я офіційно заявляю: ненавиджу відпустки. Бо ось ти летиш у Лас-Вегас з найкращою подругою, мріючи про сонце, шопінг і коктейлі, а ось вже летиш назад – з весільним кільцем у сумочці й невідомим чоловіком на сусідньому сидінні. І, що гірше, він мовчить. Якось так серйозно. Навіть занадто. І якщо раніше це був просто симпатичний незнайомець, що жартує з офіціантами й дивиться на мене трохи надто довго, то тепер – це мій законний чоловік. З яким ми летимо разом. І який, здається, не знає, як з цим жити.

Я хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. Тоні виглядав замисленим. Занадто замисленим. Це лякало. Бо з таким виразом обличчя люди зазвичай приймають важливі рішення. Наприклад, чи варто подавати на розлучення одразу, чи почекати кілька днів. І хоча я була впевнена, що ми обоє хочемо розірвати цей шлюб, усередині мене щось шепотіло: «Може, все ж варто трохи почекати?»

Я похитала головою, ніби намагалась вигнати ці думки. Все це дурниці. Це лише наслідок алкоголю й недосипу. Ніяких «можливо». Все має бути чітко. Так, як я звикла. І от, коли ми приземлилися в Нью-Йорку, я вже була налаштована рішуче. Але буквально через кілька хвилин усе пішло шкереберть.

Виходячи з літака, я навіть не звернула уваги на натовп за скляними дверима. Думала, хтось із зірок прилетів. Аж поки один із журналістів не помітив мене. І почалося.

– Кара Ріддель! Це правда, що ви вийшли заміж у Вегасі? – спитав хтось.

– Хто ваш чоловік? Це серйозно? – продовжив інший.

– Це лише піар-кампанія, чи правда? – запитав третій.

Я відчувала, як холоне всередині. Їх було багато. Камери. Мікрофони. Флеші сліпили очі. Марі намагалася відтіснити їх, але її голос тону в гамі запитань. Тоні теж був ошелешений, але швидко зібрався. Встав між мною й натовпом, намагаючись відгородити.

– Дайте їй пройти. Вона не давала жодних коментарів, – сказав він твердо, і на диво спокійно.

Журналісти на мить завмерли. Ніби відчули, що перейшли межу. Але ця мить була короткою. Вони завжди хотіли отримати якісь скандальні приводи для цікавих заголовків. Як же я це ненавиділа.

– То ви все ж одружилися? – повторила якась блондинка з яскраво-рожевим мікрофоном.

Я мовчала. У горлі пересохло. Хотілось утекти. Заховатись. Прокинутись. Все, що завгодно — тільки не це. Ну чому таке може відбуватись зі мною? Де я так то провинилась в своєму житті.

– Досить! – рвучко сказала я. – Це не ваша справа. Вибачте.

І швидко попрямувала до виходу з аеропорту, ледь не наступаючи на валізу. За мною йшов Тоні, мовчки, спокійно. І, здається, навіть підтримував мене поглядом. Я ж ішла, стискаючи кулаки. Цей день ще тільки почався, а я вже хотіла, щоб він закінчився.

І тоді я зрозуміла головне. Я більше не керую своїм життям. Не я вирішую, що буде далі. Бо тепер я — дружина. Тимчасово, але офіційно. І поки це не виправимо, мої мрії про спокійне життя залишаться лише мріями.