Глава 10. Тоні

Я ж не міг вчора одружитися. Це звучало абсурдно, майже гротескно. Я, агент федерального бюро, звиклий тримати ситуацію під контролем, дозволив собі втратити пильність до такого рівня, що... одружився? Та ні, має бути якась помилка. Може, це розіграш? Або, скажімо, якась екстремальна розвага у стилі Вегаса — фіктивні шлюбні церемонії для туристів, які шукають гострих відчуттів і вранці можуть посміятися над тим, як дурнувато виглядали в костюмах Елая Преслі. Але... документи, які я тримав у руках, були надто реальними. І печатка справжня. І підписи... мої. І її.

Офіційна дружина. Ці два слова звучали так, наче мені щойно поставили діагноз, від якого немає ліків. Я дивився на Кару, яка стояла біля вікна з тією самою каблучкою на пальці. Її рука лежала на підвіконні, і срібний обруч з камінцем блимав у сонячному промінні. Саме ту каблучку я купував для Беатріс. І саме ту я мав подарувати їй того вечора, якби не ця поїздка. Якби не ця дівчина. Мені стало важко дихати. Все змішалось — обов’язки, почуття, помилки. Я не думав ні про генерала, ні про звіт. У голові була лише думка: якого біса?

Я пірнув під холодний душ, намагаючись хоч трохи протверезіти, хоча алкоголь давно вже вийшов із організму, а от наслідки залишились. Переодягнувшись, я відчув себе бодай трохи нормальніше. Кара вже була на ногах, у джинсах і сірій кофті, виглядала на диво спокійно. Вона кинула мені пляшку мінералки, коротко буркнувши: — Пий. Здаєшся ще більш мертвим, ніж я.

Дорогою до того місця — каплички чи як його там — я намагався зібрати думки докупи. На тверезу голову знайти той заклад було важче, ніж у стані напівсвідомості. Я дивувався, як ми взагалі вчора сюди дісталися. Може, нас хтось привів? Така ймовірність теж існувала. Місто розваг уміло вводити людей в оману.

Заклад був доволі стандартним для таких шлюбних точок у Вегасі. Дешевий інтер’єр, пластикові квіти в вазах, серветки з написом «Любов назавжди», трохи запилений диван у приймальні. Але жінка, яка вийшла до нас, була напрочуд реалістичною. Виглядала втомленою, мовби за одну ніч розписала півдесятка пар, а може, й більше.

— Доброго дня, — ввічливо почав я. — Ми вчора були у вас і...

— Моя пам'ять ще поки при мені, — відказала вона і втомлено сіла за стіл. — Усі документи я вам віддала ще вчора. Тож що сталося? Ви вирішили, що хочете ще раз пройти саму церемонію, бо нічого не пам’ятаєте? – вона мало не розсміялась. – Хоча в мене є і інші здогадки.

— Нам потрібно розлучитися, — без жодних емоцій промовила Кара. – Вчора це все було помилкою. І ми не хотіли, аби це сталось. Тому давайте ми швидко все анулюємо та розійдемось, - вона подивилась уважно на дівчину. – Я добре заплачу вам.

Жінка розсміялася. Сміх у неї був такий, ніби це не вперше вона чує подібне. Але все ж трохи зверхній, з нотками зневаги. У мене навіть пальці сіпнулися — перша реакція: чи не небезпека переді мною? Але ні, всього лише службовиця. Та все ж реакція мені не сподобалася.

— Знаєте, я чую це майже щодня. Спочатку – сльози, освідчення, поцілунки. Потім приходять із ранковим синдромом Вегаса і просять скасувати «феєрію кохання», — вона глянула на мене. — Вам теж, мабуть, здавалося, що це весело? Така собі цікава пригода, яку можна потім згадати.

— Ми не жартуємо, — відрізала Кара, схрестивши руки на грудях. — Це все сталося випадково. Просто нічого серйозного. Тимчасове божевілля. Я точно не збиралась стати дружиною мало знайомого хлопця.

— Навіть якщо так, я вам не допоможу. У Неваді можна одружитись за лічені хвилини, але розлучення — то вже інша історія, - вона знизала плечима. – Воно подається лише за місцем проживання. Через суд. Вам треба повертатися додому і розпочинати процес там.

— Але ж... це займе час! — вигукнув я. — У нас немає тижнів! Нам потрібно анулювати цей шлюб негайно. Ми вам готові заплатити скільки скажете.

— Справа не в грошах, я справді не можу цього зробити, - сказала жінка зі співчуттям. –Якщо дітей немає, все пройде швидко. Десь за два-три тижні все оформлять. Але вам все одно доведеться чекати, — вона підвелася і вийшла, залишивши нас із нашими шлюбними реаліями.

Ми вийшли на вулицю. Сонце сліпило очі. Настрій — як після похорону. Не на таке ми точно розраховували. Хто б міг подумати, що все так затягнеться. Кара зітхнула і знову потерла перенісся.

— Ми летимо сьогодні. Я все вирішу. Не хочу чекати, - дівчина подивилась на мене. – І, головне — нікому нічого не кажи. Ні слова. Якщо хоч хтось дізнається, я тобі не пробачу.

Я кивнув. Вона мала рацію. Її ім’я й обличчя впізнає будь-який таблоїд. І вже завтра заголовки загримлять: «Відома спадкоємиця одружилася з незнайомцем!». А я... я все ще агент. І маю звітувати. І спробуй потім поясни, як «випадково» став чоловіком медійної персони.

— Думаєш, я не розумію? — буркнув я. — Я теж не хочу цього. Мені цей шлюб як кістка в горлі. Я приїхав сюди відпочити, а не заручитись!

— Добре. Чудово. Тим краще, — сказала вона з удаваним спокоєм. — До речі, — вона зняла каблучку і простягнула мені. — Це твоє. Подаруєш тій, для кого готував. Хоча, скажу тобі чесно, не така вона вже й гарна, як ти, мабуть, думаєш.

Я засміявся. Вперше за останні години. У її голосі була ревність. Маленька, але присутня. Вона ніби дитина, яку образили, й тепер вона намагається вколоти у відповідь.

— А мені здається, вона тобі подобається, — нахилився я ближче й прошепотів, ніби це секрет.

— Я просто хочу позбутися цього жаху. І забути все. Ці два тижні, ці п’янки, ці документи. І тебе, перш за все, — її голос був твердішим, ніж очі. Очі видавали інше.

А я... а я все ще не був певен. Кара здавалася мені цікавою. Саркастична, імпульсивна, із характером. Така не залишає байдужим. Я би навіть не проти провести з нею ще пару днів. Чи ночей. Але... навряд чи витримав би більше. Бо ми з нею — як бензин і вогонь. Весело, але небезпечно. І все ж попереду було найстрашніше — пояснити все генералу. І вписати це у звіт. Цей безглуздий, до болю правдивий шлюб із Карою Ріддель.