Глава 9. Кара

Це був один із найгірших ранків за все моє життя. Голова боліла нестерпно — так, ніби всередині черепа гупав розлючений гном, що не міг знайти вихід. Очі сльозились, а горло здавалося висушеним пустельним ландшафтом після апокаліпсису. Здавалося, ніби кожен подих був покаранням.

Я вже майже два тижні у Лас-Вегасі, але такого стану ще не відчувала. Так, було багато алкоголю, вечірок, спонтанних рішень і безсонних ночей. Але навіть попри всю цю дикість — я, Кара Анастасія Ріддель, дизайнерка, яка звикла тримати себе в руках, ніколи не дозволяла собі такого повного розвалу. Я керувала могутньою компанію, що була родинним спадком. І мені це справді вдавалось. Принаймні, раніше.

Прокидатись у чужому номері, в чужому ліжку, поряд із чоловіком, ім'я якого згадується лише уривками — це вже занадто навіть для мене. Я кліпнула, спробувала відсунути з лиця пасмо волосся, але рука ніби не слухалась. Тіло наче повністю відмовилось працювати, вимагаючи ще трохи сну. Але я знала: треба вставати.

Я відчула пекучу спрагу, тому, долаючи слабкість, змусила себе підвестися. Відразу ж голова закрутилася, і я ледве не впала назад. Та ні, досить. Кара, зберись. Час узяти себе в руки. Я ненавидила безпорадний стан, і хотіла якомога швидше повернутись до свого колишнього життя. Досить вже цього відпочинку.

Я повільно пересунула ноги через край ліжка, озирнулася й побачила, що поряд спить Тоні. Напіврозкритий, з розкуйовдженим волоссям і задоволеним виразом обличчя, він виглядав так безтурботно, ніби це був найкращий ранок у його житті. А мені хотілося кричати. Секунди, здавалося, тягнулися нескінченно, доки я повільно згадувала події минулої ночі. Клуб. Танці. Коктейлі. Його очі. Прогулянка. Туман. І… весілля?

Ні. Ні-ні-ні. Цього просто не може бути. Будь ласка, нехай це буде простий сон, і нічого більше. Я сподівалась, що просто щось не так пам’ятаю.

Я ковтнула повітря і кинулась шукати свою сукню. Вона валялась на підлозі, зім’ята, покрита блискітками. Я натягла її поспіхом, відчуваючи, як червонію навіть перед порожніми стінами. Потім рушила до кухля — віднайти воду стало для мене завданням життя й смерті. Наповнивши склянку, я випила її залпом. Та спрага не зникала, тому я налила ще. І саме тоді побачила це.

На моєму безіменному пальці — блискуча обручка. Гарна така, з рожевим камінчиком. Вона була витончена, така, як я колись мріяла. І ніби все життя була там.

Я завмерла. Подумала, що мені ввижається. Протерла очі, нахилилася ближче. Але ні. Вона була реальною, важкою, холодною і недвозначною. Серце гупнуло десь у животі, а кров відлила від лиця. Я точно не купляла її сама собі. До того ж саме такі дарують на весілля.

— Що за чортівня? — прошепотіла я, витріщаючись на пальця.

Підбігши до ліжка, я з усієї сили вдарила подушкою по Тоні. Хоча це й не було досить сильно, та й той навіть не поворухнувся. Хлопець взагалі не реагував на те, що відбувається, а мій стан був вже на межі.

— Вставай! Негайно! – крикнула я. – Прокидайся, Тоні!

— Ще десять хвилин, — пробурмотів він, сховавшись із головою під ковдру.

Я стиснула щелепи, вирвала іншу подушку з-під нього і знову вдарила. Важко було себе контролювати, хотілось кинути в нього щось важке або просто скинути з ліжка.

— Прокидайся, або я почну кричати! – я знову стукнула його подушкою.

Тоні підскочив, перелякано озираючись. Він виглядав так, ніби стався кінець світу, а він його просто проспав. І зараз хлопець був готовий зустрітись з наслідками.

— Що? Що сталося? – запитав він.

— Це! — я тицьнула пальцем у кільце. — Що це таке?

Він кліпав, розглядаючи, і поступово в його очах з’явилось жахливе усвідомлення. Він мовчки скочив на ноги, підбіг до свого піджака, почав порпатись у кишенях, дістав оксамитову коробочку… Порожню.

— Тільки не кажи, що ми справді... — почав він.

— А ти думаєш, я пам’ятаю?! — вибухнула я. — Звідки мені знати?! Я не одружувалась раніше. Тим паче п’яною! У Лас-Вегасі! І не з тобою!

— Ого, дякую. Гарний ранок, до речі, — він примружився. — Може, спочатку каву?

— Ще раз так пожартуєш — в тебе буде обручка в горлі! – прошипіла я.

Він лише зітхнув і почав обшукувати кімнату. І, на жаль, вже за хвилину тримав у руках папери. Мені навіть не потрібно було читати, аби здогадатись, що там було. Все і так ставало зрозуміло.

— Вітаю. Кара Анастасія Ріддель... — він зачитав з документа. — ...законна дружина Ентоні Мейсона Харріса.

Я не знала, сміятися чи плакати. Сісти чи знепритомніти. Піти чи вдарити його чимось важким. Моє дихання пришвидшилось. Цього просто не могло бути. Це ніби якийсь страшний сон.

— Це треба скасувати, - сказала я. – Негайно.

— Згідний. Повністю. Цілком. І без питань, - погодився Тоні.

— Добре, — я почала вгамовуватись. — Візьмеш ці папери. Одягнешся. Через двадцять хвилин ми вирушаємо. Я прийду за тобою.

— Єс, мем, — відсалютував він і зник у ванній.

Я повернулась до себе. Марі ще спала. На щастя. Я витягла джинси та сорочку, швидко застрибнула в душ і почала змивати з себе не тільки запах алкоголю, а й відчуття провалу. Але навіть тепла вода не змогла зняти цього моторошного тиску на пальці. Обручка ніяк не знімалась. Наче вросла в шкіру. Чудово. Навіть прикраса відмовлялась розлучитись зі мною.

Я пригадувала уривки. Весільна зала. Біла арка. Його коліно на підлозі. Слова, які звучали ніби з фільму. Мої власні “Так”. А потім — поцілунок. Занадто справжній. І ніч… така, що я ніколи її не забуду, навіть якщо дуже захочу.

Але все це — помилка. Я витерлась, одяглась і попрямувала до його номеру. Тоні вже стояв при дверях. Виглядав більш-менш зібраним. Хоча все ще знервованим.

— Ти готовий? — спитала я.

— Ще як, - сказав він. – Хочу вирішити це якомога швидше.

— Добре, - видихнула я. – Ходімо.

Ми рушили мовчки. Сонце вже вставало над Вегасом, освітлюючи наш мовчазний і дуже сумнівний “після весільний” ранок. Але я була впевнена в одному: я все поверну назад. Я знову стану тією, ким була — сильною, впевненою, незалежною. І в майбутньому, якщо я ще колись вийду заміж, то тільки за того, кого кохатиму. І точно не в Лас-Вегасі.