Глава 8. Тоні

Навіть словами важко було передати, наскільки сильно мене приваблювала Кара. Особливо цього вечора, у тій короткій білій сукні з мереживними рукавами. Вона виглядала так звабливо, що в мене буквально перехоплювало подих. Мені хотілося доторкнутися до кожної лінії її тіла, захопити її до себе в обійми й ніколи не відпускати.

Вона була як сніг: чиста, недоторкана, але вогняна всередині. І, схоже, дівчина чудово розуміла, що коїлося зі мною — по моєму погляду. А поцілунок... той раптовий, гарячий, пристрасний поцілунок лише розпалив мене ще сильніше. Але навіть після всього випитого, Кара залишалася стриманою. Вона, немов навмисне, тягнула час, граючись зі мною. Давала мені надію, спокушала — і відступала. І від цього я тільки дужче бажав її.

Та хоч як я прагнув її тієї ночі, я не отримав нічого. Жодного продовження. Жодного шансу торкнутися її так, як хотів. Того вечора вона зникла в номері, посміхнувшись і кинувши легке "побачимось завтра". І так тривало тиждень. День за днем. Вдень ми гуляли, їздили на екскурсії, робили селфі біля всіх визначних місць, сміялися. А вночі…

Вночі ми виривалися з усіх правил. Клуби, алкоголь, танці — Кара танцювала так, ніби хотіла показати мені кожним рухом, що буде далі. Але цього «далі» не було. Принаймні не одразу. Вона тримала дистанцію, мовби перевіряючи мене. І мені доводилось чекати. Довго чекати.

Та зрештою це сталося. Через тиждень. І я, нарешті, отримав бажане. Відчув її, кожен дотик, кожне зітхання. Це було краще, ніж я собі уявляв. Кожна мить — немов вибух. Я був упевнений: ми підходимо одне одному. Хімія між нами була беззаперечна. Я закохувався. Хоча краще б не варто було. Генерал би точно не схвалив мого надмірного «занурення в образ». Та на це було вже начхати. Кара стала для мене більше, ніж просто ціль чи тимчасове захоплення. Вона стала залежністю.

Ті наші зустрічі повторювалися. В номері, в машині, на даху готелю. Ми перестали соромитися. Та з кожним днем наближався кінець цієї казки. Через три дні Кара мала повертатися до Нью-Йорка. І я не знав, як переживу її від’їзд. Адже навіть досі не розумів, чому саме вона мене так захопила. Можливо, справа була не в її статусі.

Була в ній якась загадка. Те, що не можна було пояснити логікою. Мене це бісило. Я звик усе знати. Але з нею я був безсилий. Ні, це не були якісь шалені почуття. Скоріше тимчасовий потяг та захват. Після Беатріс я так ні з ким і не мав стосунків, і це стало як ковток свіжого повітря.

Марі тим часом розважалася, але якось мляво. Вона познайомилась з кимось, потім швидко втратила інтерес і знову повернулася до алкоголю. Часто засинала просто у сукні, не змивши макіяж, ледве дійшовши до номера. Кара ж виглядала щасливою. Можливо, навіть більшою мірою, ніж я. А може й просто вміло прикидалася.

І ось настав той вечір. Ми знову гуляли. Я не пам’ятав, скільки випив. Чесно, це точно був мій рекорд. Сім порцій віскі, два кухлі пива, текіла, мартіні, і ще щось, назву чого я навіть не запам’ятав. Все це перемішалося в мені й зірвало останні клаптики свідомості. Тієї ночі я був п’яний у драбадан. Але Кара трималась. Вона теж випила, але не до такого стану. Їй було зле, але вона трималася гідно.

Ми вирішили йти пішки. Чому? Не знаю. Напевно, у нас прокинулася якась авантюрна дурість. А може, просто хотілося ще трохи побути разом. Та вже за рогом я зрозумів, що за нами хтось іде. Спочатку один силует. Потім другий. Вони були в тіні, але я точно знав — це не прості перехожі. Ми потяглися швидше, намагаючись знайти відкритий вхід хоч куди-небудь. Але нічого не працювало. Вулиця була мертвою, ніби все місто раптом вирішило заснути. Що нехарактерно для Лас-Вегаса.

Кара щось тихо бубніла, жартувала. Вона не помічала, наскільки все стало небезпечним. Я намагався не показати паніки, але серце билося все швидше. І тут я побачив вивіску. Маленьку, непримітну. "Las Vegas Wedding Chapel". Вона світилася, і двері були відчинені. Не думаючи, я потягнув Кару туди. Нам треба було хоч кудись сховатися. І коли ми опинилися всередині, я шумно видихнув. Велика зала, білі стіни, живі квіти, арка, вишукані лавки — усе виглядало, як у фільмах.

І тоді мене накрило. Я навіть не знаю, чому зробив це. Можливо, через страх. Або через алкоголь. А може — через ту нав’язливу думку, що не хочу її втратити. Та й за мене зараз скоріше діяли емоції. І перш ніж я зміг подумати, я вирішив зробити це. Те, про що скоро можу пошкодувати.

— Навіщо ми тут? — спитала Кара з підозрою.

— Бо… — я зробив паузу, намагаючись зібрати думки. — Бо я не уявляю свого життя без тебе. Через три дні ти поїдеш. А я залишуся. Один.

У кишені в мене була каблучка. Просто стара прикраса, яку я носив, бо звик. Вона мала належати Беатріс, проте вона обрала іншого. Але зараз ця річ стала порятунком. Я став на одне коліно. Рух вийшов смішним і незграбним, бо я ледве стояв на ногах. Але я зробив це.

— Каро… — я глянув на неї. — Чи згодна ти стати моєю дружною?

— Дружиною, — поправила вона, сміючись.

Я кивнув, з полегшенням усміхаючись. Вона погодилась. Сказала "так". Не знаю чому. Може, з жалю. Може, бо їй також було страшно. А може, бо вона така ж божевільна, як і я. Ця дівчина ніби тікала від чогось, і вона хотіла просто забутись. Та й зараз ми обидва були страшенно п’яні, тому і не могли нормально усвідомлювати.

Я надів на неї каблучку й поцілував. Нас огорнув запах квітів. З’явилася жінка в білому — працівниця каплиці. Вона явно бачила подібне не раз і в її очах не було жодного осуду. Лише ледь помітна посмішка. Вона повела нас до вівтаря. І ми пішли. П’яні. Щасливі. Божевільні. Певно, я ще не раз про це пошкодую. Але в ту мить я знав одне: я хочу бути з Карою. Хоч зараз. Хоч на ніч. Хоч на життя.