Глава 4. Тоні

Додому я дістався доволі швидко, адже їхати було лише кілька кварталів. Та, прийнявши душ й перевдягнувшись, я вирішив ще трошки потягнути час. Обожнюю дратувати інших. Та генерала засмучувати не можна. Не після того, як він настільки добре ставився до мене. Можливо я і не найкраща людина, проте вмію бути вдячним. І маю пам'ятати добро, а по можливості ще й відплачувати тим же. 

Насправді, усі в управлінні вважали, що мене тут тримають лише через родинні зв'язки. І навіть нікого не бентежить те, що я не провалив ще жодної справи. В першу чергу дивляться на інше. Ще би, моїм прийомним батьком і є генерал Кліфорд. В свій час він врятував мене від дитбудинку, коли мого рідного батька посадили. Саме він і навчив мене всьому, що я зараз вмію. Крім іллюзій. Це мені дісталося від іншої людини. 

За годинку я таки сів в машину та поїхав в управління. До речі, воно було однією із найзахищеніших будівель Нью-Йорка. Тому, привітавшись із охоронцями, що відсканували мій відбиток ока, перевірили документи та обшукали. Він ж їм лише підморгнув, діставши з-за спини одного з них яблуко. Ті ж лише закотили очі. Ну звичайно, вони тут звикші до такого. Я ж місцева легенда.

- Привіт, Доріс. - сказав я дівчині, що працювала у чомусь схожому на приймальню.

Вона була особистим помічником генерала, і просто не переварювала мене. Доріс - найкраща подруга Беатріс, а ще моя колишня дівчина. Ну, тоді я був не дуже то й розбірливим.

- Головний в себе? - спитав я.

- Так, але в нього зараз нарада. - вона з презирством глянула на мене. - І до нього не можна.

- Зрозумів.

Але я її не послухав та відчинив широкі дубові двері. Десь краєм вуха я чув протести дівчини та те, що вона намагалася зупинити. Та мене це мало цікавило. Одразу одинадцять пар очей дивилися на мене, намагаючись зрозуміти, що то за неочікуванний гість. Але чому я не знав жодного з них? А, так це в нас новачки. Цікаво. 

Генерал Кліфорд ж намагався пропалити дірку в мені. Та я вже звик. За стільки років, що він мене виховував, в мене виробився імунітет. І той погляду, що змушував кожного сховатися десь подалі, мене зовсім не хвилював. Ще й виглядав він доволі суворо. Високий, міцний, з легким посрібленим волоссям, різкими рисами обличчя та яскраво-синіми очима. 

- Я не буду вам заважати. - я сів на диван та закинув ноги на столик. - Лише трохи послухаю. Бо якось не помітив свого запрошення. 

Шок відобразився на обличчі кожного новачка. Ще би, не кожен дозволить так говорити із генералом. І це не тому, що він мій прийомний батько. Просто, я знаю, що насправді він цінує кожного свого працівника і не звільнить їх просто так. От така в нього добра натура. Але про це не краще не говорити ні кому.

- Значить, на тому ми і завершимо. - він зробив вигляд, що мене немає. - Ви знаєте своїх наставників, а Доріс вам повідомить, де знаходиться кожен з них. Сподіваюся, нас очікуватиме хороша співпраця з вами. 

Почулися побажання та прощання, і вони почали виходити один за одним. Ото я пару тижнів тому дивився мультик, "Міньйони" називається. І щось дуже схожі вони мені на них. І коли ми лишилися вдвох, я вже приготувався до будь-чого. Тому, і потрібно почати першим.

- Я не зрозумів, а де мій учень? Чи мене знову пропустили?

- Клоунів так і не знайшли, що підходили б до тебе. - батько сів за стіл. - Тоні, я чекав тебе дві години тому. Картер сказав, що ти вирішив поїхати додому. І як це можна зрозуміти?

- Я втомився і вирішив трохи відпочити. - я йому мило посміхнувся. - Нічого ж не станеться, якщо я відзвітую тобі пізніше. До того ж, Картер тобі розказав, наскільки я був неперевершеним? Впевнений, що так. 

- Ти знову взявся за свої ілюзії? Байдуже, поки ти можеш виконувати свою роботи. До того ж, в мене для тебе нове завдання. - він підійшов та кинув папку. - От, рекомендую ознайомитися з усім. А не так, як зазвичай.

- І що це? - посміхнувся я. - Ти вирішив мені подарувати квартиру?

У теці були якісь фотографії та купа сторінок незрозумілого тексту. Ні, я любив читати. Але от у роботі віддавав перевагу імпровізації. Але усе об'єднювала лише одне - дівчина, що була дуже симпатичною. От тільки посмішка була якоюсь фальшивою. Вона була ніби завченою. Я бачив таку не раз у людей, які були змушені зі мною бути ввічливими. 

- Познайомся, це Кара. Якщо бути точним, то Кара Анастасія Ріддель-Барроу. Але друге прізвище офіційно прибране ще шістнадцять років тому. Вона спадкоємиця двох видатних родів, що успадкувала не тільки корпорацію діда, але ще й родинний талант. І зараз на дівчину відкрито полювання. Та Кара має норовливий характер, і вже зуміла якось уникати трьох наших працівників. - він посміхнувся. - А ти в нас не схожий на стандартного агента. Впевнений, що в тебе вийде. 

- Так що я саме маю зробити?

- Ненав'язливо слідкувати за нею та допомагати. Думаю, щось придумаєш. - він фиркнув. - До речі, збирай речі. Тобі час вилітати у Лас-Вегас.

Прекрасно. Місто розваг та казино, де я маю слідкувати за красунею. Хіба може бути щось простіше. Проста справа, з якою я легко впораюся. Я впевнений, що це якийсь жарт від правління. Ні, я би зміг цікаво провести час з якоюсь кралею, але робота понад усе. От тільки я вже нюхом чую, що щось піде не так, адже інакше в нас не буває.