Глава 3. Кара

- Він просто знущається наді мною. Це все певно через те, що я відмовила йому. - сказала Марі, наливаючи черговий келих вина. 

Ми сиділи в неї вдома, а подруга жалілась на своє тяжке життя. Вона жила в невеличкій, проте дуже затишній квартирці, що дісталась їй від матері. Коли вона померла три роки тому, Марі одразу ж переїхала сюди та зробила все так, як їй би хотілось. Меблі були раритетні, але такі гарні та світлі. Інколи, я тікала сюди, адже наш великий будинок, інколи, здавався мені набагато холоднішим та мертвим. Він був занадто великим для двох. А тут... Світла кухня, що переходила у маленьку вітальню. Дві крихітні кімнатки та одна ванна. Але найбільшим плюсом цієї квартири було величезне панорамне вікно у всю стіну. Саме тут ми і сиділи в кріслах, п'ючи вино. 

Її директор, містер Моррісон, був доволі товстим чоловіком років сорока, що завжди отримував те, що забажає. І, не дивлячись на родину, намагався переспати з кожною дівчиною, що працювала в нього. Дуже довгий час він не звертав уваги на Марі, проте тепер добрався і до неї. Звичайно, подруга відмовила я. І, думаю, так само вчинила б кожна адекватна дівчина.Та хто ж знав, що він настільки злопам'ятний. 

- Та заспокойся, знайдеш собі іншу роботу. - ну, не вмію я співчувати. - До того ж, підвищення ти би точно там не дочекалася. Знаєш, може це й на краще.

- Але я в депресії...

- Тобі треба просто відпочити. - я зробила ковток вина. - Кудись поїхати та розслабитись. 

На мить Марі задумалась. І, судячи з того вогнику, що загорівся в її очах, це ні до чого доброго не призведе. Мені вже страшно від того, що подруга задумала. Треба бути готовою до будь-чого.

- В мене є ідея. – хто б сумнівався.

Марі полізла кудись в свою сумочку, і згодом дістала якийсь буклет, де були найрізноматніші фото та описи видатних місць. Все було досить гарно, проте занадто добре я знала, для чого це все. І вже була готова їй відмовити, адже такі розваги точно не для мене.

- Ні. – одразу сказала їй я.

- Ну чому? Поїхали у Вегас. Це ж так круто. – вона мені широко посміхнулась. – Я ж відкладала на відпустку. А зараз це такий шанс добре відпочити.

- Я маю роботу, до того ж дідусь…

- Повір, він буде не проти. – Марі закотила очі. – Та й на роботі цілком впораються без тебе. І я знаю, що ти просто шукаєш відмовку, аби нікуди не їхати. Але попереджаю одразу, це не спрацює. Тому, зараз я бронюю нам два квитки та номери в якомусь шикарному готелі. І ми з тобою так погуляємо, що забудемо про все.

Дуже хотілось сказати, що я нікуди не хочу їхати. Проте, в подруги зараз був досить дивний стан. Та ще й такий період. Тому, я і промовчала. І навіть тоді, коли вона бронювала нам шикарні номери в одному з найдорожчих готелей. Здається, Марі вирішила витрати одразу всі свої накопичення. Але не буду її в тому зараз зупиняти. Вона заслужила трохи відпочити. Та й я хотіла відпустку. Як то кажуть, треба боятися власних бажань.

***

Додому я добралась до вечері, адже подруга настільки захопилась майбутньою поїздкою, що й думати забула про свої проблеми. Значить, завтра ввечері ми вилітаємо до Лас-Вегаса, міста розваг та казино. Відчуваю, що нічого доброго мені те не принесе. А Марі вже планувала, як зустріне якогось красеня і лишиться там жити. От тільки я була реалісткою, на відміну від неї.

Дідусь ж якраз мене чекав. А я не знала, як почати розмову та розказати йому про задум подруги. Але він мене здивував, почавши говорити.

- Мені дзвонила Марі. – сказав він, посуваючи до себе салат. – Значить, ви завтра летите на відпочинок.

- Я не дуже цього хотіла, але ти знаєш її. Здається, мені не лишили жодного вибору. – потиснула плечима я.

- І це добре. Бо тобі давно потрібно у відпустку. – дідусь посміхнувся. – Ти дуже давно не розслаблялась. Та й думаю, пару тижнів «Riddel Inc.» впорається без тебе. Принаймні, я потурбуюсь про це.

- Дякую. – я старалась не дивитись йому в очі.

Чудово, він був моєю останньою надією не їхати туди. Але тепер вже не так просто відмовитись. Значить, в мене немає іншого виходу. Треба звикати до того, що найближчі два тижні я проведу у Лас-Вегасі.

- Сьогодні приходила Ребекка. – раптово сказав дідусь. – Вона хотіла зустрітися з тобою. Але я сказав, що ти бачити її не хочеш.

І все правильно зробив, адже в цьому домі більше не раді родині Барроу. Особливо після смерті батька. А от Ребекка наполегливо шукала зустрічі зі мною. Це не дивно, адже вона моя біологічна мати. От тільки її нічого не цікавило крім грошей та власної вигоди. І от тепер, коли я стала доволі успішною, вона згадала про те, що в неї є донька.

- Добре, я не хочу, аби вона більше тут з’являлась. Вона для мене ніхто. – промовила я.

- Все-таки, вона твоя мати. Можливо, вам би варто поговорити. – почав Маркус Ріддель.

- Чому це ти став до неї нормально ставитися? – я відклала виделку.

- Моє відношення до Ребекки не змінилось. Проте, може вона хоч трохи почала усвідомлювати, що зробила. – дід покачав головою. – Хоча, такі люди не змінюються…

Коли я ще була маленькою, то вірила, що вона повернеться, і в мене буде повноцінна родина. Але тепер я не можу забути того, як вона вчинила після смерті батька. І тепер я не знаю, чи взагалі захочу її колись побачити. Вона втратила шанс називати мене донькою. І цього ніщо не здатне змінити, адже вже занадто пізно. Я виросла з віку маленької дівчинки…