Глава 2. Тоні

- Гаррі, щось мені здається, що ти мене десь дуриш.

Я ж лише розсміявся, удаючи, що це досить абсурдна ситуація. Та я маю бути у своїй ролі до кінця, якщо ми хочемо сьогодні вийти на слід наркокартелю місцевого розливу. За ними не стоять впливові особи, а значить ця справа була простою. Принаймні, мені так здалося з самого початку. Коли я взявся за неї, то не думав про можливі наслідки. Я взагалі рідко переймався деталями справи. Саме тому, мене й вважали досить цінним співробітником.

Насправді, я мав зіграти роль Гаррі Сенфілда, одного з «кур’єрів» картелю. І так, як його ніхто й ніколи не бачив, це не стало проблемою. От тільки ця біла перука та зелені лінзи мені заважали. Але нічого, для мене це завдання не є першим. Вже чотири роки я є одним із найуспішніших агентів. Мене навіть сам президент знає. От тільки я небажаний гість в Білому домі після однієї справи, та все ж...

- В чому я тебе дурю? – здивувався я. – Ти сам маєш знати, що ФБР вийшли на наш слід. І я в небезпеці, на відміну від вас. Тому це справедливо, що я прошу більший гонорар.

Справжній же Гаррі, як тільки відчув, що запахло смаженим, здався ФБР з однією умовою – його не чіпатимуть і гарантують повну безпеку. Після домовленості була назначена зустріч з таким собі куратором, що і контролював діяльність «кур’єрів». Відправити вирішили одного з агентів. Ну і, звичайно, обрали саме мене. Я ж такий чудовий.

- Але не забувай, що остання посилка так і не була доставлена. Вона зараз в тебе з собою? – я кивнув. – Ти розумієш, що якщо тебе зараз схоплять, то їм вже ніякі докази не знадобляться.

- Я вмію викручуватись. – посміхнувся я.

І це і напружило куратора. В його маленькій голові нарешті почали зароджуватися думки. Ще б, такі зустрічі не організовуються з такого простого приводу. Він різко встав, намагаючись піти. Та я його втримав.

- Ти… - почав він.

- Уявляєш, я – це я. – я розсміявся. – Неочікувано, правда?

Він спробував завдати мені удару, але я легко перехопив його руку. Нехай, серед інших агентів я й був клоуном. Проте моя підготовка була однією з найкращих. Але і в цього чоловіка теж були деякі навички. Ще б, в цей бізнес слабких не беруть. Кожен має вміти постояти за себе.

Та вже за кілька хвилин лишився напіврозгромлений ресторан, з якого повтікали всі відвідувачі. Персонал же поховався за барною стійкою чи на кухні. В мене ж була розбита губа, а куратор в напівживому стані. Один нуль на мою користь. Насправді, ще доволі сильно боліла рука. Треба буде йому вислати рахунок за те, що я зламав її об його щелепу.

- Ну що, тепер ти вже не такий крутий. – розсміявся я. – Не варто втікати від правосуддя.

До речі, про наше улюблене ФБР. Вже за мить вони з'явилися та скрутили нас обидвох. Граємо ж свою роль до самого кінця. А раптом він вийде на волю та знайде мене. Я ж переживаю лише за своє життя.

- Перевірте його. – почав кричати чоловік. – В нього має бути пакет з наркотиками.

Звичайно, огляд нічого не дав. І це неабияк здивувало куратора, адже я показував йому це на самому початку. От тільки він тепер опинився у чоловіка. Це звичайна спритність рук, і ніякого шахраювання. Саме тому мене й відправляють на найскладніші завдання.

- Ах ти ж… - почав кричати він. – Та як в тебе це вийшло? Ти негідник. Чекай, тільки виберуся, я тебе зітру з лиця землі.

- Так, коханий, я тебе чекатиму. – сказав я з посмішкою.

Коли він зник з поля зору, я стягнув перуку. Дуже боліла губа, але хіба мені звикати до такого. За останній місяць це моя одинадцята бійка. Коли ти агент ФБР по-іншому й бути не може. Але ця робота має свої мінуси.

- От ти не можеш без пригод.

Тільки я подумав про хороше, як з’явився Картер. Я його терпіти не міг, але ми просто змушені були працювати разом. Коли ж він там на пенсію збереться?

- Ще й ці твої методи. В нього ж не було пакету з собою, правда ж? – хлопець склав руки на грудях.

- Ні, це була чиста магія. – я розсміявся. – Може я й постійно і вляпуюсь у щось, проте я найкращий агент, якому дають найскладніші завдання. А от ти так і будеш все життя ходити в моїх помічних. Визнай вже це.

- Але Беатріс обрала мене. – вдарив він по найболючішому.

- Пожаліла тебе бідного. – я від нього відмахнувся. – Хоч десь Картер має виграти. Вважай то одноразовим подарунком долі. Адже більшого тобі не дочекатися.

- Тобі не набридло бути весь час клоуном?

- Все краще, ніж таким занудою. - я потиснув плечима. - І як тільки Беатріс тебе терпить. Я би певно помер від нудьги.

- Ти просто нестерпний. - здався він. - Генерал Кліфорд чекає звіт від тебе зараз же.

- Добре. Зараз так зараз. - я став діставати лінзи з очей. - Ото перевдягнуся, приведу себе до ладу та трохи відпочину. І вже тоді поїду в управління.

- А що я скажу керівництву? - обурився Картер.

- Вигадай щось. Наприклад, що я героїчно помер, захищаючи країну.

- А потім ти з'явишся...

- Ну, ненадовго помер. То вже не моя проблема, що ти скажеш. - я хлопнув його по плечу. - Передай Беатріс мої співчуття.

- Не зрозумів. - Картер насупився.

- Бо її чоловік справжній придурок. - розсміявся я.

Хлопець би ще щось сказав, але я вже попрямував до виходу з ресторану. Через пару кварталів стояла моя машина, яку довелося заховати, аби потім мене не вистежили.

Беатріс... Дівчина, що розбила мені серце, обравши не того. Але ж вона завжди казала, що покохала мене саме через мої постійні жарти. Але віддала перевагу спокою та надійності, що завжди так дратували Тріс. А я ж вірив, що ми завжди будемо разом. Навіть обручки купив, що тепер постійно ношу з собою як нагадування. Нагадування про те, що я не створений для стосунків...