VIII. Довга дорога додому

Там само

Відповідь прийшла швидко, майже миттєво і ніби прогриміла у всіх його мікросхемах:

«НЕГАЙНО! ПОВЕРТАЙСЯ НАЗАД! ДО ЗОРЯНОЇ СИСТЕМИ, З ЯКОЇ ВОНИ ЛЕТІЛИ КОЛИ ПОТЕРПІЛИ КАТАСТРОФУ, ТАМ МУСИТЬ БУТИ НАВІГАЦІЙНИЙ МАЯК, НАШ МАЯК! ЦЕ – ПОРЯТУНОК ДЛЯ НАС!»

Насправді не все було так просто, до планети несказанно далеко, не дивлячись на те, що локалізувати її по вмісту реєстрів та оперативної пам’яті які, на щастя збереглися зовсім неушкодженими виявилось роботою на трохи більше ніж дванадцять п’ять секунд. Ніхто звичайно ж не знав чи зможе пошкоджений експлорер подолати таку відстань, чи виживить стільки часу гіберновані люди (на сорок п’ять тисяч років життя їм би просто не вистарчило ресурсів), чи не зійде він сам з розуму від самотності, що відбудеться за цей час у місці призначення і ще тисячі інших запитань. Відповіді на всі ці запитання були знайдені не скоро, якщо судити процесорними мірками, але за кілька десятків хвилин корабель уже фліпував у напрямку дикої планети. За розрахунками процесора політ на стандартній фліп-швидкості тривалістю у три тижні, мав розігнати корабель до швидкості у три чверті світлової, потім корабель вимкнув двигуни і рухався далі за інерцією. Увімкнутись корабель мав аж на траєкторії підльоту до планети, автоматично трохи пригальмувавши, на підльоті до зоряної системи.

***
Там само, мікрозсув виміру Q

Всі члени екіпажу вже «спали» у надглибокій гібернації. Усі приміщення зорельота, окрім центрального командного залу чи так званого пультового відсіку, куди ні один стандартний робот не мав права заходити чи заїжджати, були ідеально відновлені та ретельно законсервовані. Одна за другою вимикались системи космічного корабля, процесор чекав поки запрацює таймер для вмикання корабля, і подав команду, за секунду вже працювали тільки гібернаційні камери і тихо з абсолютною точністю відраховував незліченні мілісекунди корабельний таймер, а біля центрального пульту управління стояв маленький робот-прибиральник з кубічною головою очі якого світились м’яким рожевим світлом, він був єдиною псевдоживою істотою, що залишилась на кораблі, «через сто тридцять чотири роки двісті тридцять днів сім годин, тринадцять хвилин двадцять одну секунду та п’ятнадцять мілісекунд і ці очі згаснуть …» встиг подумати процесор перед тим, як згасли залишкові токи у його інтегральній мікросхемі.