2 розділ

2017

      Понеділок. Сьогодні у мене день народження. В нашій школі цього дня проводяться змагання із баскетболу. Четвертим уроком у 8-А стоїть фізична культура. Василь Богданович - фізрук, сказав усім обов'язково бути на змаганнях. Ми з дівчатами після їдальні зайняли свої місця і почали спостерігати за перебігом змагань. Вигравали наші. Ми шалено вболівали. Коли ж почалася перерва, гравці з нашої школи почали будувати стратегії. Сіли неподалік від нас і почали говорити. І тут перший погляд хлопця, на якого я ніколи не звертала уваги. Він так пронизливо глянув на мене, що аж мурашки по шкірі пробіглися. Всі мої подруги побачили це і почали підколювати. Я ж після цього погляду почала уважно спостерігати за ним. Він був високий, худий (інші назвали б дишлею, але мені сподобався). Він випромінював добро і щирість. А його очі... такі сині та проникливі, що хотілося розчинитися в них.

     - Ура!!! Молодці! - кричали ми з дівчатами. Наші були в цій грі неперевершеними. 

        Ось тільки Влад, мій так би мовити друг, був дуже сумний. Ми з Владом дружимо із самого дитинства. Він така людина, що любить підколоти. Але я завжди хотіла мати справжнього друга-хлопця. І Влад на цю роль якраз підходив.

       - Влад, що з тобою? Ти якийсь сумний. Щось сталося? - спитала я.

       - З чого ти це взяла? Все класно. Просто супер. - Сказав і кудись пішов. А я і далі захоплювалася цим хлопцем.

       Після закінчення гри ми з дівчатами поверталися в клас. Далі в нас фізика. Я стояла на коридорі і дивилася у вікно. І тут пройшов він... Такий красивий, спітнілий. Я навіть не помітила як до мене підійшов Влад. 

       - Як звати цього хлопця? Він так класно грав сьогодні в баскетбол. Я його фанатка - хотіла дізнатися ім'я хлопця.

        - Ну ви дівчата як завжди. На старших тягне. Це Віталік. Він з 11-Б. - Відповів Влад і я помітила, що з ним щось не так. - Я до тебе сяду на фізику. Ти не проти? 

         - Та ні. Поможеш на лабораторній. 

      Почався урок. Влад пересів до мене. Він сьогодні якийсь дивний. Щось його хвилює, але мовчить як партизан. Дуже часто ловила його погляди на собі. Але не звертала уваги. 

        - Ти додому? - спитав Влад.

        - Так. Сьогодні сама, бо Зоряни не було в школі. 

        - Я можу піти з тобою. Якщо ти непроти.

        - Та ок. Не хочу сама йти. 

     Всю дорогу ми говорили про уроки. Про вчительок, яких не долюблювали. І я завела розмову про дружбу. 

        - Я така рада, що у мене є такий друг як ти. З тобою можна поговорити про все на світі. 

         - І я радий, що дружу з тобою. Але я не дуже вірю у дружбу між хлопцем і дівчиною. 

         - Як це не віриш?

         - Ну мені здається, що рано чи пізно між друзями можуть з'явитися якісь почуття. Більші ніж у друзів. Хтось із цих двох людей може закохатися в іншого. 

       Мене насторожили ці слова Влада. Ми ж дружимо. Як він може про таке думати. Може на нього вплинули слова однокласників, які прикалуються, що ми з Владом десь в класі 2 говорили: " Ти мій пончик, а ти моя пампушечка". 

           - Я вірю в дружбу між хлопцем і дівчиною - сказала я. 

           - І я вірю. Але сумніви присутні.

           - Ладно. Завтра побачимось. 

           - Я там деякі домашні не записав. Потім подзвоню спитаю. 

           - Ок. Бувай.

           - Бувай.

       Прийшовши додому, я поїла, переодягнулася і сіла за домашні завдання. Але в мою голову ліз Віталік. Я почала шукати його в соціальних мережах. І знайшла. Він такий класний. Ще й у мережі зараз. В голові зразу вималювалося наше майбутнє. Але задзвонив телефон... Влад.

           - Привіт. Що робиш? - спитав він.

           - Домашнє роблю. А ти? 

           - Та от не записав всіх домашніх. Продиктуй який там твір треба писати з української літератури. 

           - Світова велич Тараса Григоровича Шевченка.

           - Дякую. Завтра Зоряни знову не буде. Вона захворіла. Моя мама говорила з її. - повідомив Влад.

           - Блін. Треба буде подзвонити до неї. 

           - Давай я завтра знову сяду біля тебе. Поділимо книжки, щоб всіх не нести.

            - Добре.

     Ми ще довго говорили про все на світі. Мені так приємно з ним говорити, що навіть не помічаю як проходить година.