Золота клітка коворкінгу

​Розділ 1: Золота клітка коворкінгу

​Скло панорамного вікна на 24-му поверсі відсікало шум вечірнього Києва, залишаючи лише приглушений гул кондиціонерів та ритмічне клацання механічних клавіатур. Марк сидів у своєму ергономічному кріслі, яке коштувало як вживаний автомобіль, і спостерігав, як сонце повільно тоне в Дніпрі, забарвлюючи воду в колір розпеченої міді.

​На його моніторі мерехтів код. Зелені рядки «Choice» — застосунку, який зробив Марка мільйонером у двадцять три.

​— Марку, кава? — голос Ані, HR-менеджерки, пролунав ніби здалеку.

— Choice каже, що мені сьогодні краще випити матча-лате з вівсяним молоком. Рівень кортизолу трохи підвищений, — не відриваючи очей від екрана, відповів він.

​Він навіть не жартував. Його власна розробка аналізувала дані з фітнес-браслета, історію пошуку та навіть тембр голосу, щоб підказати: що їсти, яку музику слухати і чи варто сьогодні йти на побачення.

​Марк провів пальцем по сенсорній панелі. Тисячі людей прямо зараз заходили в «Choice», щоб позбутися болю вибору. «Яку квартиру орендувати?», «Що відповісти колишній?», «Куди інвестувати останні заощадження?». Марк дав їм алгоритм, який не помиляється. Алгоритм, який зробив життя передбачуваним і безпечним.

​Він підвівся, розім’яв плечі й підійшов до вікна. Внизу, наче мурахи, кудись поспішали люди. Вони здавалися йому хаотичними, помилковими. Марк посміхнувся власним думкам, дістав телефон і ввів у пошуковий рядок свого дітища коротке запитання:

«Який мій наступний крок?»

​Застосунок замислився на секунду. Коліщатко завантаження крутилося, наче гіпнотичне око.

«Тобі потрібна прогулянка без мети. Вийди з офісу через чорний хід», — висвітилося на екрані.

​Марк накинув худі, схопив рюкзак і вийшов. Він ще не знав, що це остання порада «Choice», яку він виконає з посмішкою на обличчі.

​Чудово, Еріку. Тримаємо темп. У другому розділі ми зіштовхнемо ідеальний цифровий світ Марка з реальністю, яка не піддається коду.

​Розділ 2: Системна помилка

​Вечірній Поділ зустрів Марка запахом паленої гуми, дешевого стріт-фуду та сирої осені. Це було дивно — «Choice» зазвичай радив маршрути через чисті, доглянуті сквери, де грає лаунж. Але сьогодні алгоритм чомусь вивів його в лабіринт облуплених стін та графіті.

​Марк зупинився біля кав’ярні, яка більше нагадувала гараж, перероблений під хіпстерське кубло. На стіні висіла табличка: «У нас немає Wi-Fi. Поговоріть одне з одним».

​— Дикунство, — пробурмотів Марк, дістаючи телефон.

​Він хотів сфотографувати цей «артефакт минулого», але екран раптом здригнувся. Рядки інтерфейсу «Choice» попливли, наче фарба під дощем. Посеред екрана виникло вікно, якого він ніколи не програмував:

​CRITICAL ERROR: 404 HAPPINESS NOT FOUND.

Питання: «Чи щасливий я?» не має логічного розв’язку в поточній системі координат.

​— Що за чортівня? — Марк струснув гаджет. — Баг у ядрі? Неможливо.

​В цей момент двері кав’ярні розчинилися, і звідти вилетіла дівчина. Вона не дивилася в телефон. Вона взагалі нікуди не дивилася, бо намагалася втримати в руках величезну стопку паперових книг і стакан з гарячим чаєм одночасно.

​Прямо перед Марком вона перечепилася через вибоїну в асфальті. Час ніби сповільнився. Книги розлетілися віялом, а гарячий чай з бергамотом виплеснувся точно на новенький iPhone 17 Pro Max, який Марк тримав у руці.

​— Ой! Блін, вибачте! — вона підхопилася, намагаючись витерти його телефон рукавом своєї завеликої джинсовки.

— Обережно! Це ж техніка! — Марк відсахнувся, але було пізно.

​Екран спалахнув білим, видав короткий електричний тріск і згас. Назавжди. Марк відчув, як холодок пробіг по спині. В цьому тонкому шматку скла й титану було все: його гроші, його розклад, його карта, його... життя.

​— Я все виправлю, — дівчина підняла очі. У неї були дивні очі — різні. Одне світло-каре, інше — майже зелене. — Хоча, чесно кажучи, він виглядав так, ніби ти в ньому застряг. Може, це знак?

​— Знак чого? Того, що я тепер не знаю, як дійти додому? — роздратовано кинув Марк.

— Додому? Це прямо, потім ліворуч біля старого каштана, а далі — за запахом свіжої випічки з пекарні на розі. Хіба тобі потрібен супутник, щоб знайти дорогу до власного ліжка?

​Вона посміхнулася — не так, як посміхаються для Instagram, а по-справжньому, трохи криво і щиро. Потім зібрала свої книжки, кинула останню — «Мистецтво повільного життя» — зверху і пішла в темряву провулка.

​Марк залишився стояти посеред Подолу з «цеглиною» в руках. Вперше за п’ять років він не знав, що робити далі. Алгоритм мовчав. Світ став об’ємним, холодним і занадто гучним.

Розділ 3: Цифровий детокс мимоволі

​Марк стояв на розі вулиць Верхній Вал та Межигірська, стискаючи в руці мертвий шматок титану. Повітря здавалося надто густим. Він звик, що його веде приємний жіночий голос із динаміка, який каже: «Через сто метрів поверніть ліворуч». Тепер замість голосу був лише гамір вечірніх трамваїв і сміх студентів біля Могилянки.

​Він спробував зупинити таксі, але рука звично шукала іконку Uber. Жодне авто з шашечками не зупинялося — усі були «зайняті» через додатки.

​— Та що за чортівня... — процідив він крізь зуби.

​Марк зайшов у найближче відділення банку, щоб хоча б зняти готівку. Але ось невдача: пін-код від картки він не пам’ятав, бо завжди платив через Apple Pay обличчям. А FaceID на розбитому екрані тепер бачив лише тріщини, а не його успішний фейс.

​Він знову згадав ту дівчину з різними очима. «Прямо, потім ліворуч біля каштана...» — повторив він про себе її дивну інструкцію. Це звучить як квест із нульових.

​Марк пішов пішки. Без музики в навушниках світ став лякаюче деталізованим.

• ​Він почув, як сперечається пара на зупинці про те, хто забув купити хліб.
• ​Відчув різкий запах дешевих сигарет і дорогої парфумерії, що змішалися в повітрі.
• ​Побачив, що ле не просто жовте, а якесь іржаве, з хворобливими плямами.