Але що це була за чистка?

Питання, здавалося, повисло в повітрі з тієї самої миті, як Теодор повернувся до Франції. Його не вимовляли вголос — ніхто не наважився б поставити його прямо. Але воно відчувалося в шелесті спідниць, у обережних поглядах, у раптовій тиші, що наставала, коли наближався хтось «зайвий». Повітря у Версалі змінилося. Воно більше не було насичене легкістю пліток, парфумами й удаваною безтурботністю. Тепер у ньому витав запах тривоги, мов легкий дим — ледь вловимий, але такий, що проникає в шкіру.

Теодор провів кілька днів, не кваплячись. Він не прагнув з’ясувати все негайно, не питав прямо, не демонстрував зацікавленості. Він просто спостерігав — як людина, що знає: істина ховається в мовчанні між словами.

Він ходив галереями, залитими світлом кришталевих люстр, дивився, як відблиски сонця стрибають по паркету, мов сліди невидимих тіней. Придворні віталися з ним чемно, але трохи стриманіше, ніж раніше. Їхні усмішки здавалися туго зашнурованими, як корсети на їхніх дружинах.

Слуги гомоніли — не з ним, а між собою — біля сходів, у нішах, біля господарських дверей, з кухонною парою за спинами та в’язками ключів на поясах. Їхні розмови звучали глухо, поспіхом, а часом — раптово обривалися, коли хтось наближався. Почути імена, обставини, подробиці було майже неможливо. Але Теодор слухав не вухами, а нервами. Він відчував тремтіння в голосах, затинки, в яких народжувалася правда. Те, що не договорювали, ставало важливішим за сказане.

Секретарі шепотілися, схилившись над паперами у довгих приймальних залах, де запах чорнил і сургучу ставав майже задушливим. Вони не помічали його або робили вигляд, що не помічають. Іноді він підходив ближче — і тоді один замовкав, інший хмурився, третій поправляв окуляри, удаючи, що захоплений колонками цифр. Теодор знав цей прийом — за ним завжди ховалося щось більше, ніж господарська рутина.

Придворні дами — ще нещодавно безтурботні, мов золоті птахи в клітках із шовку, — тепер сиділи на диванах, стискаючи в руках мережива, й обговорювали не черговий прийом, а чиюсь раптову «застуду», чийсь «від’їзд до маєтку», чиюсь «тимчасову хворобу». Їхні голоси звучали тихіше. На віялах — ті самі візерунки, але рухи — нервові, рвані. На їхніх обличчях з’явилася тінь, яку не сховаєш ні рум’янами, ні пудрою. Колись бал був святом. Тепер він став іспитом.

Поступово з цих уривків і нюансів — наче з розкиданих фрагментів старого гобелена — Теодор склав картину.

Поки його не було, король, діючи непомітно, мов хірург, вирішив позбутися тих, хто став надто активним, надто амбітним, надто вільнодумним. Це була не буря — бурю всі помічають. Це була фільтрація, точкова, майже хірургічна. Кілька знатних родів тихо відсунули вбік. Одних позбавили аудієнцій, інших — посад, треті просто «загубилися» з огляду на «потребу відпочинку».

Саме так і казали — «відпочинок», «непублічна пауза», «перехід до приватного життя». За цими словами ховався холодний механізм придворного залякування. В іграх влади не потрібна кров — достатньо, щоб решта почали озиратися.

Головною жертвою став маркіз де Брольї. Колись один із найближчих, знаний своїм вишуканим смаком, гострим розумом і майже театральною грацією. Це була фігура, з якою рахувалися. Він умів говорити з королем, знаючи, коли замовкнути. Він умів дивитися в очі, не розкриваючи жодної думки. Та, здається, він повірив у власну невразливість. А це — смертельна помилка.

Казали, що його «спіймали на листах». Що він нібито мав надто тісні зв’язки з політичними противниками міністра. Що щось не підписав, а щось — навпаки, підписав надто швидко. Ніхто не звинувачував його в зраді. Але довіру було «втрачено». А при дворі — це вирок.

Теодор згадав де Брольї таким, яким бачив його востаннє — у саду, серед троянд, з келихом шампанського, з ледь насмішкуватим поглядом і напівусмішкою людини, яка знала, що завжди вийде сухою з води. Тоді він сказав: «Двір — це опера. Тільки без музики. А я, на жаль, тенор в опері без арії».

Тепер цього «тенора» не було. Кімнати, де він з’являвся, пустували. Його герб зняли з дверей. Його улюблений лакей служив іншому панові. Його ім’я перестали згадувати — не з забуття, а зі страху.

І Теодор раптом зрозумів: усе могло бути інакше.

Якби він не поїхав до Швеції… Якби залишився, продовжив зустрічатися, обмінюватися записками, як раніше. Він міг би потрапити до числа «зайвих». Навіть випадково — у цій грі не всі ходи залежать від гравця. Досить було промовчати не в той момент. Або, навпаки, сказати надто багато. Торкнутися фігури, яка вже приречена, — і потягнутися за нею вниз.

Він робив вигляд, що це його не стосується. Дивився повз, говорив стримано, розпитував лише про здоров’я й погоду. Але всередині, під спокійною маскою, зростало дивне відчуття — чи то полегшення, чи то холодної відстороненості. Світ, до якого він повернувся, змінився. І тепер він стояв на його краю — не серед тих, хто танцює, а серед спостерігачів.

Тієї ж ночі, коли двір спорожнів і лише пізні кроки лакеїв лунали за стінами, Теодор повернувся до своїх покоїв. Кімната була сповнена м’якого напівмороку, тепле світло каміна відкидало тіні на панелі, різьблену шафу й на скло келиха. Він повільно зняв рукавички, провів рукою по підборіддю, відчув щетину — грубу, реальну, як нагадування про те, що він живий.

Він налив собі бургундського — густого, багряного, мов пролите письмо. Сів у крісло, відчувши, як під ним скрипнула оббивка, ніби кімната зітхнула. Тиша була майже абсолютною. Лише потріскували дрова.

Він дивився у вогонь, не думаючи ані про минуле, ані про майбутнє. Просто сидів. А потім — уперше за довгі місяці — дозволив собі усміхнутися. Тихо. Без тіні іронії. Майже з вдячністю.

Уперше за довгий час він справді радів.

Він не став жертвою. Не став учасником. Він зник — але з власної волі. Поїхав — наче за чуттям. І тепер опинився поза ударом. Швеція з її холодними озерами, прозорим небом, нудними прийомами й стриманими промовами була не вигнанням. Вона стала притулком.