Париж

Париж зустрів його холодним весняним дощем.

Небо низько нависло над містом, наче притискало дахи кам’яних будинків мокрим свинцем. Цей дощ не був зливою, не був бурею — він був чимось витонченішим: в’язкий, терплячий, він просочувався під коміри, у щілини між рукавичкою й рукавом, стукав по козирках, стікав каретними вікнами, лишаючи каламутні доріжки, ніби писав нерозбірливі послання на склі. Він був упертим, як чиновник, що ставить запитання, від яких не відмахнешся. Здавалося, його створили спеціально для того, щоб позбавити людину відчуття затишку, вигнати з тіла рештки тепла, проникнути під шкіру, в суглоби, в думки — й змусити згадати все забуте. Вода пахла сажею, гнилим листям, каналізацією й залізом. Повітря здавалося мокрою ганчіркою, кинутою на обличчя.

Посольська карета — важка, з облізлими гербами на дверцятах і стертою позолотою — гойдалася на слизькій брукованій мостовій, обережно виляючи між калюжами. Колеса з труднощами пробивалися крізь в’язку багнюку, де під шарами води ховалися гострі камені. У тих калюжах викривлювалися віддзеркалення старих будинків — тремтливі, мов у запітнілому дзеркалі. Місто здавалося зануреним у воду, немов стара гравюра у ванну для травлення. Кінь фиркнув, запряжений кучером у поношеному трикутному капелюсі; в упряжі щось дзенькнуло — чи то був знак? Дзвін був різкий, але якось запізнілий, ніби час у цьому місті трохи зсунувся.

Карета їхала вулицями, що колись були рідними. Тепер же вони скидалися на театральні декорації: надто точні, надто акуратні, ніби наново зліплені з паперу й картону. Парадні двері виглядали навмисно зачиненими, фіранки були затягнуті, мов повіки людини, що спить насторожено. Теодор д’Альєн, сидячи в напівтіні, прихилившись до оббитого оксамитом сидіння, пильно вдивлявся в них крізь запітніле скло. Оксамит під ним був витертий і пах затхлістю та винним оцтом. Щось змінилося. Він поки що не міг цього назвати, але відчував — на рівні шкіри, на межі подиху. Наче місто дивилося на нього скоса, з підозрою, як слуга, що впізнав пана, але ще не вирішив, чи варто вклонятися.

Париж був таким самим, як завжди — галасливим, хрипким, переповненим людьми й запахами: смажених каштанів, промоклої соломи, вина, гною, пудри, гару й пороху. Із недбало розкиданими відходами під ногами, з криками вуличних торговців, що розтікалися у вогкому повітрі, та з хрипкими голосами шарманників, загублених між кварталами. На перехрестях стояли вози, що буксували в багні, карети врізалися одна в одну під прокльони кучерів. На стінах висіли облуплені афіші опер, балаганів і балів, їхні обірвані краї тріпав вітер, що пробирався крізь щілини, мов злодій. На розі жвава дівчинка в забрудненому фартусі продавала підсохлі яблука, кричачи зірваним голосом — чи то від холоду, чи від страху, а може, з звички, як пес, що гавкає з інерції.

І все ж… це місто, рідне, живе, тепер дихало інакше. Воно стало ніби глухим. Або настороженим. Як звір, що причаївся, відчувши кроки мисливця. Повітря здавалося важким, щільним, мов покривало, яким накривають меблі в покинутому домі. У ньому віяла напруга — ледь відчутна, але різка, як запах озону перед грозою. Ті, хто знав, куди дивитися, помічали. Ті, хто вмів слухати, чули. Ті, хто вижив, навчилися. Навіть горгульї на дахах здавалися застиглими в очікуванні сигналу.

Звісток довго чекати не довелося.

Вже перший вечір у Версалі — в резиденції, де стіни були оббиті зеленим дамастом, а камін, давно не розтоплюваний, дихав сухим холодом — став одкровенням. Там, серед важких крісел, мерехтливих свічок і розставлених келихів із богемського скла, зібралися ті, хто ще залишався при дворі. Кімнати пахли воском, старим чорнилом і вогким оксамитом. Тіні гралися на стелі, немов вели німовну розмову. Вино лилося щедро, але пили стримано, короткими ковтками. Карти шелестіли між пальцями, та ставки робилися обачно. Кожен погляд був щупальцем, кожен сміх — завченою реплікою. Усе довкола скидалося на вміло поставлену виставу, де жодна інтонація не була випадковою. Каміни були холодні, зате розмови — напружені, мов натягнуті струни віоли.

Теодор сидів біля вікна, спостерігаючи, як полум’я свічки дробиться в краплях на склі, ніби саме світло намагалося втекти від власного відображення. Він відкинувся назад і зробив ковток вина, дивлячись, як крапля повільно сповзає келихом — мов передчуття. Поруч поскрипіло крісло, хтось поправив мереживо на манжеті. Годинник у кутку зали глухо цокав, наче відмірював не хвилини, а імена.

— Не питайте про маркіза де Брольї, — тихо мовив хтось, ніби кинув кісточку на стіл — не в гру, а у воду. Хвилі розійшлися.

Теодор і бровою не повів. Він просто зробив іще один ковток і опустив погляд. Він ніколи не питав прямо. Але він слухав. Уважно, до дрібниць. У виразах облич, у надто поспішних ковтках, у довгих паузах між фразами. Він читав людей, як книжки. І в тих книжках, здавалося, всі останні сторінки були вирвані. Або підмінені. А може — написані невидимим чорнилом, що проявиться лише під полум’ям.

Великі чистки при дворі не оголошувалися. Не били в дзвони, не збирали натовпів, не кидали до в’язниці. Вони були тихими, чемними й… майже лагідними. Страшними саме через це.

Жодних звинувачень, жодних сцен. Просто — зникнення. Наче протерли дзеркало, і твій образ у ньому більше не відбився.

Ніхто не плакав. Ніхто не опирався. Усе відбувалося за зачиненими дверима, в покоях із гобеленами та м’якими кріслами, де пахло сушеною лавандою й сигарним димом. Поруч — графиня з келишком хересу, що поправляє мереживо на грудях. Навпроти — придворний лікар із втомленими очима. А в кутку — секретар із пером і поглядом яструба. Перо рухалося швидко й мовчки, як кат, звиклий до своєї справи. Чорнило на ньому було не просто чорним — здавалося, воно було вологим від чогось більшого, ніж фарба.

Хтось занедужував. Раптово, без симптомів. Виїжджав «на повітря», в маєток. І зникав. Ані листів, ані звісток. Лише порожній стілець за вечерею і шепіт, що стихав при наближенні кроків.