Чутки й успіх

Минуло два тижні, і за цей час місто ніби змінилося. Вечори стали гучнішими, розмови — жвавішими, а в салонах, де зазвичай обговорювали політику, моду й останні інтриги, дедалі частіше лунали слова про «дивну знахідку», «химерні ноти» та «невідомий талант». У вузьких провулках про це теревенили вуличні музиканти, у крамницях палітурників сперечалися про справжність рукописів, а в вітальнях пані у мереживних сукнях гаряче доводили одна одній, що саме вони першими дізналися про загадкового композитора.

Теодор спостерігав за цією лихоманкою з легкою іронією. Він відчував, що його задум справджується: чутки набирали сили, мов вітер перед бурею.

Одного блискучого вечора, коли стіни розкішної зали сяяли від сотень свічок, відбитих у кришталі люстр, граф Ґустав Анкарстрём, великий любитель сенсацій і знаний поціновувач музики, виступив уперед. У його руках був акуратно оправлений том нот — пергамент із тисненням, із тонкими золотими кутиками на сторінках. Анкарстрём, витримавши паузу, промовив із урочистістю, від якої він очевидно отримував задоволення:

— Твір невідомого композитора. Знайдений у приватній колекції. Панове, дозвольте нам почути його!

Гості зали пожвавішали, хтось підвівся з крісла, хтось уже з цікавістю придвинувся ближче до музикантів. Теодор, залишаючись у затінку мармурової колони, склав руки за спиною. Йому не треба було й гадати, чиє це сочиніння.

Зазвучала музика. Перші акорди пролунали чисто й дзвінко, мов легкий кришталевий передзвін, і залу пройняв тихий шепіт. Публіка завмерла. Мелодія лилася вільно, невагомо, як ранкове повітря в саду, але водночас у ній було щось більше — внутрішня сталь, ритм, що не дозволяв сприймати її лише як приємну розвагу. Дехто з присутніх переглядався з подивом, інші легенько хмурили брови, та поступово недовіра змінювалася увагою.

Похилого віку барон, знаний скептик, заплющив очі й тихо кивнув у такт. Молода графиня ледь чутно зітхнула й притисла хустинку до губ. Кілька музикантів, що сиділи в кутку, почали перешіптуватися, роблячи нотатки в блокнотах. Атмосфера в залі ставала дедалі напруженішою й урочистішою, ніби невидима рука підіймала слухачів над буденністю.

Коли останні ноти згасли й залу знову наповнила тиша, вона тривала довше, ніж належало. А потім залунали оплески — спершу несміливі, а тоді дружні й гучні. Декілька пань із захватом залопотіли віялами, молоді кавалери обернулися один до одного з усмішками.

— Чудово! — вигукнув один із гостей. — Але хто ж автор?

Анкарстрём ступив уперед і з ледь помітною усмішкою розвів руками:

— Невідомо. Але, — він зробив коротку паузу й примружився з удаваною загадковістю, — гадаю, мені вдасться дізнатися, де дістати ще кілька подібних перлин.

Публіка загомоніла: хтось — із захопленням, хтось — із сумнівом, але всі без винятку вже були зачаровані. Теодор усміхнувся в напівтемряві. Йому було приємно й водночас гірко: він бачив, як світ приймає його музику, але не його ім’я.

За кілька днів він «випадково» опинився серед потрібних людей — купців, колекціонерів, молодих аристократів. Розмова непомітно перейшла до останніх новин, і Теодор, нібито між іншим, зауважив:

— Кажуть, у місті з’явився композитор-привид, — легка усмішка торкнула його губ. — Цікаво, скільки він наважиться попросити за нову п’єсу?

Ця фраза була наче іскра. Співрозмовники пожвавішали, почали перекидатися іменами, цифрами, припущеннями. Хтось сказав, що чув про підготовку до продажу ще одного рукопису, хтось уже твердив, що бачив «знайомий стиль». Теодор слухав, ледь примруживши очі, наче все це його просто тішило, хоча всередині він добре знав ціну. Ціну вже було визначено — і вона повністю відповідала його очікуванням.

Так почалися його нові місяці. Він писав рівно стільки, скільки було потрібно: не більше, щоб не переситити публіку, і не менше, щоб не дати інтересові згаснути. П’єса для клавесина, легка симфонія, кілька камерних творів — кожен ретельно продуманий, відполірований і випущений у світ так, наче випадково виринув із забуття.

Вони потрапляли до потрібних рук, спалахували на аукціонах, де багаті колекціонери змагалися між собою, підіймаючи ставки дедалі вище. Потім — у вітальні, де ними вихвалялися перед гостями, наче найдорожчими коштовностями. Ім’я L’Inconnu — «Невідомий» — стало легендою, символом особливої обраності.

У міських салонах про нього шепотілися, ніби про таємне товариство. Пані сперечалися про стиль — одні чули в цих нотах Моцарта, інші — відлуння італійських маестро. Конкуруючі композитори кепкували, хтось навіть публічно натякнув на підробку, але доказів не було, тож слава лише зростала.

Теодор залишався в тіні. Він не міг дозволити собі відкритися, але тепер у його кишенях дзенькотіло золото, й воно давало йому рідкісне відчуття свободи.

А в довгі зимові вечори, коли крізь щілини у вікнах просочувався крижаний вітер, тремтіла важка штора й у каміні догорали жарини, він сідав за клавесин. Його пальці ніжно лягали на клавіші, і народжувалася музика — тиха, майже інтимна. Він усміхався, але в тій усмішці жила подвійність: радість творця і гіркота людини, чиє ім’я поховане в тиші. Музика тепер належала світові, легенда — чуткам, а він сам залишався лише тінню за колоною.