Таємні мелодії: граф д’Альєн пише музику на замовлення

Музика завжди була для Теодора д’Альєна чимось глибоко особистим.

Він ніколи не прагнув визнання, не жадав оплесків чи захоплених поглядів. Його мелодії народжувалися не для того, щоб сяяти в бальних залах або ставати модною розвагою при дворі. Він грав лише для себе — у рідкісні хвилини самотності, коли можна було залишити позаду все: політичні розмови, хитромудрі комбінації, насторожені усмішки та колючі репліки. У такі миті він ніби скидав маску, дозволяючи пальцям ковзати клавішами клавесина, а думкам — текти вільно, не зустрічаючи перешкод. Звуки ставали його сповіддю, тихою й недосяжною для будь-кого, окрім нього самого.

Але в холодній Швеції, де його становище залишалося хитким, а гаманець — далеко не таким повним, як у Версалі, він уперше збагнув, що музика може бути не лише розрадою, а й капіталом — і водночас небезпекою.

Як перетворити мистецтво на золото, не заплямувавши свого імені?

Одна лише думка про те, щоб вийти з тіні й виступити відкрито, була для нього нестерпною. Варто було уявити пересуди французької знаті: «Граф д’Альєн, музикант? Торгує своїми мелодіями, мов швець черевиками!» — і холод сорому стискав йому серце. Франція завжди була пильною й мстивою: навіть шепіт, що долетів би сюди, зі Стокгольма, міг обернутися у Версалі насмішкою чи докором.

Ці роздуми гнітили його, поки одна подія не підказала вихід.

Одного вечора, опинившись у стокгольмському салоні, він начебто випадково підслухав розмову. Кімнати потопали в м’якому світлі свічок, дзеркала ловили відблиски позолочених рам, а густе повітря, насичене ароматами тютюну й вина, змішувалося із запахом хутра, в яке кутилися дами. Біля каміна сиділа пані в важкому кожусі; її голос, трохи манірний, але дзвінкий, прорізав гул.

— Король знову влаштовує музичний вечір, — сказала вона з перебільшеним роздратуванням. — Якщо я ще хоч раз почую Кореллі, то вмру від нудьги! Я навіть знаю, на якій ноті.

Її супутник, літній придворний із блідим, посіченим зморшками обличчям, похитав головою. Його оксамитовий камзол ледь поблискував у півтемряві, а рухи були обережні, ніби він боявся стривожити тишу.

— Його величність вибагливий, — зауважив він із ледь помітною усмішкою. — Старі п’єси набридли не лише вам, а й самому королю. Та де взяти щось нове? Ці італійці правлять такі гроші, ніби продають не музику, а саму вічність.

Теодор, що стояв неподалік, удавав, що не слухає, розглядаючи візерунок на кришталевому келиху. Але кожне слово відлунювало в ньому, мов удар палички по кришталевій чаші. Музика — товар. Але музика без імені — ще краще. У цій думці крилося визволення, а разом із ним — захист.

Тієї ночі, коли місто стихло і навіть кроки вартових на вулицях звучали, мов відгомін сну, він сів до клавесина. Кімната була напівтемна; лише одна свічка горіла на столику, кидаючи тремтливе світло на ноти й клавіші. Протяг злегка колихав фіранки, і від цього полум’я то витягувалося, то пригиналося, ніби прислухалося до його гри.

Пальці Теодора лягли на клавіші — спершу нерішуче, холодні від зимового повітря. Звуки народжувалися тихо, але з кожним тактом ставали впевненішими. Мелодія, легка й витончена, увібрала французьку грацію, та ховала її під північним холодком. Це була музика з двома обличчями: одна частина звучала як спогад про сонячний Версаль, про сади й фонтани, а інша — як подих сніжної ночі, прозорої й дзвінкої. У переливах відчувалося відлуння Рамо, але пом’якшене, ніби вкрите інеєм. Вона була схожа на сніжний пил, що тихо осідає на гладь замерзлого озера, прозора, холодна, але жива.

Він грав довго, поки в грудях не оселилося дивне, забуте відчуття захвату — легкість, як у дитини, що вперше створила щось своє. Музика була завершена. Вона могла жити самостійно — без імені, без родоводу, без титулів.

Вранці він покликав камердинера. Його голос звучав приглушено, ніби вони обговорювали державну таємницю.

— Передайте це знайомому копіїстові, — мовив Теодор, простягаючи згорток із акуратно складеними аркушами. — Але без підпису, без жодної згадки про мене. Нехай скаже, що це твір юного музиканта, який поки не бажає відкривати своє ім’я.

Камердинер шанобливо вклонився, приймаючи рукопис. А Теодор, дивлячись йому вслід, ледь помітно всміхнувся. То була усмішка змовника, який уперше скуштував солодощів ризику та таємної гри.