Зникнення

Минуло кілька днів відтоді, як Теодор відштовхнув від себе келих з отрутою — і долю, що йшла разом із ним. Це був не просто жест — радше виклик, мовчазний протест проти механізму, в якому його хотіли бачити лише гвинтиком. На світанку третього дня він покинув Версаль — без шуму, без прощань, немов сама ніч його поглинула. Двері, що вели до внутрішнього двору, зачинилися за ним із легким клацанням, і тільки полум’я останнього ліхтаря здригнулося на вітрі, мов прощальний жест. Він не залишив ані записки, ані сліду, навіть слідів на ранковій росі.

Його шлях лежав у бік Нормандії — до відлюдного маєтку, загубленого серед рівнин, де поля тяглися до самого горизонту, а вітри з Ла-Маншу били в обличчя, як забуті зізнання. Дім був старий, із щербатими сходами, дахом, укритим темним мохом, і вікнами, що дивилися в сіре небо, як очі втомленого старця. Навколо простягалися луги, просякнуті сіллю й часом; тут він плинув повільніше, тихіше. Тут можна було розчинитися — не втрачаючи себе.

У Версалі ж життя не зупинялося — навпаки, закручувалося з новою силою. Плітки там були не просто словами — це була валюта, зброя й розвага водночас. Щойно зник чоловік у срібній масці, придворні почали будувати здогадки з тією ж пристрастю, з якою грали в карти чи фліртували в анфіладах. Його відсутність відчувалася фізично — як тінь, що більше не падала на килими, як запах тютюну, що більше не вився в бібліотеці.

Одні стверджували, що його знайшли у підземеллях Лувру, розп’ятого на старій ґратці, інші — що він утік за кордон, прихопивши компромат на найвищих осіб. Треті, більш забобонні, пошепки казали, що він ніколи не був людиною — лише втіленням помсти, духом інтриги, який зник, коли сплив його час. Від нього залишилися тільки загадки, загублені записки, обірвані нитки розмов — і тривожне відчуття, що він усе ще десь поруч.

Теодор слухав ці вісті з рідкісним для себе почуттям — не радістю, ні, а полегшенням, сухим, як стара бумага. Він читав листи від довірених осіб, написані акуратним, стриманим почерком, і в кожному прозирали страх, здогад, розгубленість. Він не знав, що саме сталося з тією людиною — маскою серед масок, — але не жалкував. Якщо змовники й справді почали зачищати свої ряди, отже, страх пробрався в їхні серця. А страх — це як іржа на клинку: спершу майже невидима, а згодом роз’їдає до основи.

Він знав цей страх. Париж тепер був живий — і голодний. Неначе звір, що прокинувся надто рано: голодний, роздратований, непередбачуваний. Місто пожирало своїх мешканців без розбору — з аристократичною ввічливістю й людожерською рішучістю. Вулиці були темними не лише через брак сонця, а й через погляди, що ховалися за шторами, за віялами, за напівусмішками. Здавалося, навіть дзеркала відбивали не обличчя, а наміри.

Кожен, хто занадто глибоко занурювався в інтриги, ризикував зникнути — не в сенсі померти, а в сенсі бути стертим: з пам’яті, з чуток, навіть із власних снів. Ті, кого ще вчора кликали на ім’я, сьогодні ставали "тим, що був", і ніхто вже не згадував, яким був їхній голос. Навіть ті, хто здавався недоторканним, хто носив медалі й усмішки, одного дня падали — тихо, як у порожню шахту.

Але Теодор знав: це — не кінець. Змовники можуть вдавати мертвих, можуть затаїтись під шелест мережив, під звуки менуету, але вони не зникнуть. Вони чекатимуть — як бур’ян під камінням, як змія під нагрітим каменем. Шукатимуть нову шпарину, нову жертву, новий привід для удару. І колись, коли все стихне, коли знову настане ніч без вартових — вони згадають і про нього.

Бо він не просто втік. Він відмовився. Він вирвався. Він обрав вийти з гри, поки ще міг іти, а не повзти. А таких вчинків не прощають. Ті, хто пережив власну роль, стають небезпечними для тих, хто її писав.

Але поки той день не настав, він дозволив собі рідкісну розкіш — спокій. Не впевненість, не забуття, а саме спокій: як ковток води після довгого переслідування, як ніч без шепотів. Удалині від Версалю, у вологому повітрі, просякнутому сіллю й тишею, серед запахів полину, мокрого каменю, прілої листви та старого паперу, він блукав зарослим садом і думав про те, яка тонка й крихка межа.

Між життям і смертю. Між сріблом і попелом. Між тим, хто спостерігає, і тим, кого вже ніхто не побачить. Між тим, хто надягає маску, і тим, хто занадто довго її носив, щоб зняти.

І що довше він вдивлявся в ранок, затягнутий свинцевими хмарами, то чіткіше розумів: маска, яку він не надів, залишилася з ним. Вона не лежала в скрині, не припадала пилом на столі — вона була в ньому самому. У рухах, у паузах між словами, у тому, як він слухав тишу. І з цією маскою йому належало жити — доти, доки минуле не захоче повернути своє.