Срібло, що виявилося вугіллям, і отрута в руках убивці

1752 рік. Версаль.

Бал у Великій залі вже завершився. Величезне приміщення, що ще нещодавно сяяло світлом сотень свічок і гуло від музики та голосів, тепер занурювалося в мерехтливу напівтемряву. Шелест шовкових спідниць і дзенькіт кришталевих келихів зникли, залишивши по собі лиш тонке відлуння, ніби самі стіни згадували вечірню метушню.

Аромати витончених східних парфумів вилися в повітрі, мов невидимі привиди гостей, чіпляючись за позолочені карнизи, дзеркала й важкі драпіровки. Усюди ще лежали пір’їни, випадково втрачені з дамських зачісок, і пелюстки, що зірвалися з букетів. Запах вина, пудри, воску і людського тепла висів густо й насичено — наче присмак у роті.

Тут нещодавно лунав сміх — дзвінкий, розкутий, як тріск льоду в келиху, і такий же холодний. Бо за цим сміхом ховалися не втіхи, а інтриги. Все було надто бездоганним, надто вишуканим — як картина, за якою щось ворушиться. Розкішні страусові пера, блиск коштовностей, складні зачіски, просочені борошном і жиром, дзеркала в рамах із позолоти — все це тепер зникало в тіні.

Граф Теодор д’Альєн крокував самотньо холодними галереями, де давно вже стихли звуки і зникли люди. Його кроки глухо відбивалися від мармурової підлоги, ніби сам замок стежив за ним, запам’ятовуючи кожен рух. Вікна були затулені важкими портьєрами, лише крізь верхні шибки пробивалося бліде світло місяця, розрізаючи підлогу на геометричні шматки темряви й світла. Стіни, оббиті темно-зеленим дамастом, раптово здавалися чужими, мовби Версаль тепер належав не людям, а тіням.

Він тримав руки за спиною, стиснувши рукавички. Холод галереї проникав під плащ, але Теодор цього не помічав. Думки його були далеко. Він міркував про людину в срібній масці — незнайомця, з яким зіткнувся на балу. Це сталося майже випадково — в тіні одного з балконів, біля колони, де чужий силует виринув із темряви, ніби точно знав, де його чекатимуть.

Маска — без прикрас, лише гладке срібло, що виблискувало в світлі люстр, — не приховувала голосу, але надавала йому дивної резонансності. Незнайомець говорив неголосно, чітко, ніби смакуючи кожну фразу. І кожне його слово було отрутою, замаскованою під дипломатичну ввічливість.

Він говорив про змову, але стверджував, що це лише ширма, за якою ховається справжнє. Про підкупи, проведені так майстерно, що самі жертви не знали, що вже заплатили. Про людей, які служать одразу двом сторонам. Про короля, якого обманюють, і про тих, хто на цьому збагачується. Але найважливіше — він говорив про папери. Документи, здатні знищити цілі роди. І про людину, яка «надто багато чула».

Теодор тоді не зрозумів, чи був це натяк. Чи попередження. Але тепер… тепер, у цій мертвій тиші Версалю, в цій остиглій оболонці свята, все набувало іншого значення. Срібло може обернутися на вугілля. Те, що здавалося шляхетним, красивим, надійним — може виявитися крихким, облудним, розсипатися в пальцях. А смерть уже стискає склянку з отрутою.

Він зупинився. Десь попереду, за поворотом коридору, почулися голоси. Ледь розбірливі, але інтонації — сухі, обережні — змусили його напружитися.

Він підійшов ближче, ступаючи обережно, ніби танцюючи з тінню, і притулився до холодної колони, стараючись дихати неглибоко.

— Все зроблено. Король нічого не дізнається, — промовив перший голос. Рівний, ніби відрепетируваний, без емоцій.

— Папери? — уточнив другий, голос м’якший, але в ньому відчувалася різкість, нервове напруження.

— Завтра вони покинуть Версаль. Через південні ворота. Все за планом.

— А той, хто надто багато чув? — голос знизився, майже перейшов у шепіт.

Настала пауза. Теодор відчув, як по спині повз холод — повільний, липкий, як дотик рукавички до шкіри.

— Скоро вирішимо, — відрізав перший.

У горлі пересохло. Серце забилося сильніше, але Теодор змусив себе стояти, не ворухнувшись. Долоні спітніли в рукавичках. «Про кого вони?» — майнуло в голові. Про нього? Про когось іншого? Чи це лише збіг, пастка, перевірка?

Розмова тривала, наче вони вирішували не чиюсь долю, а розподіл майна.

— Ти впевнений, що його можна прибрати? — запитав другий. Цього разу його голос здригнувся, і Теодор помітив — ця людина вагалася.

— Авжеж, — відповів перший, спокійно, як лід. — Отрута в нас. До ранку він зникне. Як і всі інші.

У голові Теодора з гуркотом спалахнуло здогадування. Голос першого — він його знав. Не по імені, не по обличчю — по тому, як той вимовляв слова. Як робив паузи. Це був хтось із близького кола. Можливо, навіть знайомий. Довірений.

— Він знає надто багато, — сказав другий, уже тихіше.

— Тому й має зникнути, — без вагань промовив перший. — До світанку. Без сліду.

Теодор відступив назад, у глиб арки, де тінь ставала щільнішою й надійнішою. Тепер у нього не було жодних сумнівів. Вони говорили про нього.

Раптом Версаль здався чужим, ворожим. Кожна скульптура на стіні — підозрілою. Кожен протяг — провісником.

Срібло осипалося пилом. Маска більше не блищала.

А отрута вже в чиїхось руках. І час наближався.