У пошуках слабкої ланки

Після танцю він розчинився в строкатому натовпі.

Слухав.

Зала була занурена в золотаве сяйво люстр, де світло грало на бокалах, шовках і коштовностях, а розмови клубочилися в повітрі, мов аромат дорогого вина. Вони зливалися в шум — неголосний, але густий, як оксамит: про нові фасони з Амальтона, про таємні візити герцога до вдовостої маркізи, про те, що королівський наказ може вже завтра змінити долю цілого полку. Люди сміялися, перешіптувалися, озиралися, і навіть повітря в залі здавалося важким від вишуканої брехні.

Теодор рухався повільно, майже ліниво, ніби шукаючи знайоме обличчя або випадковий фужер з вином. Насправді ж він був напружений, уважний — його слух вловлював кожне слово, кожен тон, відлуння тривоги, шелест правди під пишними фразами.

І тоді він почув.

У далекому куті, під склепінчастою аркою, де гобелен із зображенням битви давно втратив барви, двоє говорили тихіше за інших. Їхні голоси не намагались бути почутими — навпаки, були ледь вловимі, мов сухий шурхіт паперів у тиші.

— …якщо король дізнається…

— Він не дізнається. Усе зійде за цей жалюгідний змовницький план.

— Ти впевнений?

— Абсолютно. Документи вже в дорозі.

Ці фрази прозвучали не гучніше за шелест пелюсток, але в свідомості Теодора спалахнули, як іскра в темряві. Він завмер. Зробив вигляд, що розглядає картину — натюрморт у важкій позолоченій рамі, з гранатом, розрізаним навпіл. Соковиті зерна, темна м’якоть, крапля соку, що, здавалося, ще стікала з краю столу.

Та він не бачив картини. Він слухав. Прислухався.

Слова були, мов голки: змова — відволікаючий маневр, документи — вже в дорозі. Отже, за кулісами балу, де пудра й маски приховують обличчя, крилося щось набагато небезпечніше.

Він повільно озирнувся, дозволяючи погляду ковзнути по натовпу. Не надто швидко — аби не привертати уваги. Двоє. Один — у темній лівреї, охайній, суворій: можливо, інтендант. Його руки були сховані за спиною, постава пряма — як у того, хто звик підкорятися й мовчати. Інший — у розкішному камзолі, що відсвічував сріблом. Рухи впевнені, плечі розправлені, в ході — легка втома, властива тим, хто надто довго віддає накази.

Срібло.

Спалах у пам’яті. Він уже бачив це сьогодні — на паркеті, в сяйві свічок, ця постать ковзала залом, ведучи менует не як танець, а як заяву. Легко, плавно, майже хижо.

Не просто гість балу. Гравець. А може — ляльковод.

Пізніше, на терасі, де холодне повітря пронизувало до кісток, Теодор стояв біля балюстради. Камінь був вологим від роси, подих клубочився білим паром, і навіть мармурова статуя Афродіти біля входу здавалася закутаною в тонку паморозь. У саду застигли тіні кипарисів, а ліхтарі відкидали довгі смуги світла на гравієві доріжки.

Він стояв, притулившись плечем до колони, і мовчав. У голові — все ті ж фрази. Якщо король дізнається. Усе зійде за змову. Документи. Що саме в них було? Хто міг бути замішаний? Він відчував, як у глибині шиї пульсує легка напруга — як перед пострілом, що ще не прозвучав, але вже готовий народитись із тиші.

Кроки.

Не гучні, не важкі. М’які, як дотик шовку. Але Теодор уловив їх. Повернувся ще до того, як голос порушив крихку рівновагу ночі.

— Я думав, ви насолоджуєтесь балом, графе, — промовив незнайомець.

Перед ним стояв чоловік у срібній масці. Та сама. Та, що виблискувала в танці. Камзол — той же: срібні нитки мерехтіли, як іній при місячному світлі. Впевнена постава, прямий погляд — навіть крізь маску відчувалась сила, холодна й незворушна, як сталь.

— А я думав, ви надаєте перевагу тіні, — відповів Теодор, не відводячи погляду. Його голос був спокійним, але всередині підіймалась хвиля. Не страху — скоріше відчуття, що все починає складатись.

— Час від часу корисно вийти на світло, — відгукнувся чоловік з легкою півусмішкою, ніби це була розмова давніх знайомих, а не потенційних ворогів.

— Навіть якщо це небезпечно?

— Небезпека — це питання сприйняття.

Він зробив крок ближче. Вітер колихав край його плаща, і десь позаду, в залі, знову заграв вальс. Струни тремтіли, як нерви.

— Як і змови? — спитав Теодор.

Чоловік ледь схилив голову, ніби зважуючи не саме питання, а людину, що його поставила.

— Ви спостережливий, графе. Але пам’ятайте: той, хто надто глибоко вдивляється в маскарад, може забути, що сам також у ньому бере участь.

Він говорив тихо, і слова тонули в шелесті листя.

— Іноді маска вростає в обличчя. І вже не відрізнити — де гра, а де правда. Де обов’язок, а де зрада. Де король… а де його тінь.

Він глянув на Теодора, і той відчув, ніби йому ставлять діагноз.

І перш ніж Теодор устиг щось сказати, чоловік зробив крок назад і м’яко зник серед гостей, які вийшли на свіже повітря. Його плащ майнув серед інших, злився з тінню, зник.

Залишився лише тонкий шлейф — тютюну і мускусу. І срібло — післясмак погляду, відблиск правди, яку не доведеш.

Теодор стояв непорушно, дивлячись у ту точку, де щойно був той чоловік. Ніч навколо наче стала тихішою. Навіть вітер затаївся, мов чекав продовження.

Він знав тепер більше. Більше, ніж хотів. І менше, ніж потрібно.

Відповіді прийшли, але за собою привели цілий ланцюг нових запитань.

Головне — не забути, що і він сам — частина маскараду. І його маска тримається не клеєм, а вибором.

І з кожною такою ніччю вибір ставав усе важчим.