Мадам де Помпадур і її гра

Теодор розумів: якщо хтось і міг розплутати цей вузол, то тільки мадам де Помпадур.

Вона приймала його у своїх покоях, залитих м’яким світлом численних свічок. Легкий аромат жасмину вита́в у повітрі, змішуючись із нотами рожевої олії та дорогих пахощів. Стелі, оббиті шовком, приглушували звуки ззовні, створюючи ілюзію усамітнення — але Теодор не сумнівався, що за важкими портьєрами могли ховатися вуха, спраглі до цінної інформації.

У центрі кімнати, на невисокому столику з червоного дерева, стояла позолочена шкатулка з інкрустацією з перламутру. Поряд — тонкий келих із темно-бордовим вином, у якому танцювали відблиски полум’я. Дзеркало в різьбленій рамі кидало м’які відображення, ніби в кімнаті було більше людей, ніж насправді.

Мадам де Помпадур сиділа в зручному кріслі, недбало перебираючи кришталеві підвіски на браслеті. Її рухи були неквапні, але точні — вона контролювала кожну деталь, навіть те, як світло падає на обличчя. На ній була елегантна сукня з блакитного атласу з тонкою золотою вишивкою — вбрання, що підкреслювало статус фаворитки, але не було обтяжене показною розкішшю.

Вона зустріла Теодора поглядом, у якому змішувалися лінива зацікавленість і ледь помітна насмішка.

— О, графе, ви знову приходите до мене з загадками, — промовила вона, повільно накручуючи локон на палець.

— Я приходжу до вас за відповідями.

Вона вигнула брову й, схиливши голову, пильно вдивлялася в нього, ніби оцінюючи товар на аукціоні.

— Чому ви впевнені, що я їх знаю?

Теодор дозволив собі легку усмішку.

— Тому що ви не ставите зайвих запитань.

Її губ торкнулася тінь усмішки, але в очах промайнув холодний блиск.

— Що ж, графе. І що ж ви виявили?

Теодор підійшов ближче, на мить зупинивши погляд на її руці, що спокійно лежала на шкатулці.

— Що чутки — лише димова завіса. Їх поширюють, аби ніхто не звернув уваги на розтрату королівської скарбниці.

Очі мадам де Помпадур трохи примружилися. Вона нахилилася вперед, спершись ліктями на столик, а її пальці неквапно заграли з кришкою шкатулки.

— Хтось дуже розумний, значить, — протягнула вона.

— Або дуже жадібний.

Вона задумливо провела пальцем по краю келиха, а тоді зробила невеликий ковток. Вино залишило на її губах темний слід, який вона тут же витерла легким рухом.

— Король не любить, коли його обманюють, — промовила вона задумливо, ніби пробуючи слова на смак.

Теодор злегка примружився, спостерігаючи за нею.

— І що ж він робить з тими, хто його обманює?

Вона знову усміхнулася, але тепер у її погляді було щось гостре — мов кинджал у бархатній піхві.

— Якщо вони виявляються не надто корисними — прибирає.

Теодор зрозумів натяк.

Він знав, що в короля немає друзів — лише союзники, тимчасові, поки вигідні. Ті, хто втрачав свою цінність, зникали. Деякі — тихо, інші — з гучним скандалом. Але результат завжди був один.

У кімнаті запанувала тиша, порушувана лише легким потріскуванням свічок. За вікном, десь далеко, пробив годину дзвін.

Він удав, що замислився, хоча всередині вже вибудовувався план.

— Отже, мені треба знайти спосіб зробити їх корисними для нього.

Мадам де Помпадур усміхнулася ширше.

— Тепер ви мислите, як справжній гравець, графе.

Теодор покидав її покої, відчуваючи на собі її погляд. У м’якому світлі коридору його відображення миготіло в дзеркалі — зібране, незворушне, але всередині вирували думки.

Його кроки глухо лунали в тиші, а за спиною повільно зачинялися важкі двері, відрізаючи його від пахощів та розкоші покоїв фаворитки.

Справжня змова була не проти короля — а проти його гаманця.

І тепер йому належало обрати: викрити злочинців чи зіграти в їхню гру, щоб отримати ще більше влади.

Він знав одне: в цій грі дороги назад не було.