Сліди, що ведуть до грошей

Він знав, що змовники ховалися в тіні. Але їхні справжні сліди були в рахунках.

Королівські документи приховували більше, ніж хотілося б їхнім власникам. В інтендантських звітах суми не збігалися. У постачанні продовольства — дивні прогалини. А армія отримувала менше рушниць, ніж зазначалося у відомостях. Теодор методично перегортав сторінки, з'єднуючи точки, наче на невидимій мапі. Хтось занадто вправно жонглював цифрами. І він уже починав здогадуватися, хто.

Говорили, що насувається змова проти короля. Про неї перешіптувалися в тавернах, перекидалися поглядами в коридорах палацу, кидали обережні погляди на гвардійців. Але що більше Теодор вивчав папери, то виразніше розумів: чутки були не більш ніж майстерно створеною димовою завісою. Поки одні шукали уявних змовників, інші наповнювали свої скрині.

Золото зникало. Наче пісок, що просочується крізь пальці, воно зникало у бездонній прірві.

В одному місці армія недорахувалася сотень рушниць. В іншому — вартість ремонту королівського палацу раптово подвоїлася на папері. В третьому — гроші, призначені для закупівлі зерна, осідали в кишенях, чиїх саме — поки що можна було лише здогадуватися. І все це відбувалося не без відома когось дуже впливового.

Теодор задумливо провів долонею по пожовтілих сторінках документів, відчуваючи під нею шорсткість паперу, просякнутого чорнилом і часом. В повітрі відчувався запах пилу і чогось металевого — можливо, старих монет, що колись лежали в скарбниці, а тепер розчинилися у чиїхось невідомих кишенях. Він провів пальцем по одному з записів — розірвана цифра, ніби виправлена нашвидкуруч, кидалася в очі. Вправно, але не ідеально. Помилка. А значить — слід.

Теодор знав, кому поставити питання.

Граф де Сен-Клер був людиною, ім'я якої в коридорах влади вимовляли пошепки. Він не лише знав, хто крав, але й розумів, хто дозволяв красти. Людина, що звикла залишатися в тіні.

Приймальна зала графа потопала у напівтемряві. Товсті свічки в срібних канделябрах відкидали довгі тіні на дубовий стіл, вкритий темно-червоною парчею. Стіни були оббиті темним деревом, а в каміні потріскували поліна, наповнюючи повітря терпким ароматом палаючого кедра. Запах вина, пергаменту і ледь помітної сирості висів у кімнаті.

— Що за нісенітниця? Ви звинувачуєте мене у чомусь, пане Теодоре? — голос графа звучав безтурботно, але в очах майнула настороженість.

Теодор усміхнувся, наче насолоджуючись моментом.

— Авжеж, ні, — він ліниво провів пальцями по краю келиха. Келих був важким, кришталь заломлював світло свічок, відкидаючи рубінові відблиски на темну скатертину. — Просто мені видається дивним, що така поважна особа раптом зацікавилася чутками про змову. Вони ж так зручно відвертають увагу від більш… приземлених питань.

— Наприклад? — Сен-Клер не кліпнув.

— Наприклад, від порожніючої королівської скарбниці.

Тиша між ними натягнулася, як тятива лука. Теодор спостерігав за графом, відзначаючи, як той стис пальці, як ледь змінилося вираз його обличчя. У каміні тріснуло поліно, розсипаючи у повітрі хмарку іскор.

— Ви граєтеся з вогнем, Теодоре, — нарешті мовив Сен-Клер, відкидаючись на спинку крісла. Тканина його камзола трохи натягнулася, а пальці торкнулися ніжки келиха, наче він оцінював його вагу. — Вогонь інколи обпікає не тих, кого хотілося б.

— Я вмію бути обережним, — Теодор зробив ковток вина, відчуваючи терпку гіркоту ягід і легкий присмак дуба. — На відміну від тих, хто надто впевнений у своїй недоторканності.

Граф дивився на нього, не кліпаючи. Повітря в кімнаті стало ще важчим.

За вікном пролунав далекий дзвін годинника — перший удар, другий… третій. Час. Час спливав.

Пауза затягнулася. І коли Теодор нарешті підвівся, він уже знав — сьогодні він дізнався рівно стільки, скільки потрібно, аби зробити наступний крок.

Сен-Клер повільно видихнув, ледь помітно стиснув підлокітники крісла. Легка усмішка зникла. Він зрозумів, що Теодор знає занадто багато.