Змова, схована за ілюзією

Лютий 1752 року.

Версаль жив у ритмі чуток та інтриг. У залах, де позолочені канделябри відбивалися в дзеркалах, а аромат мускусу й ладану змішувався із запахом пролитого вина, одні гравці сходили, інші падали, а треті майстерно ховалися за блиском золота й шовку. У холодному зимовому повітрі, що проникало крізь масивні вікна, розносилися приглушені голоси придворних, які з удаваною байдужістю обговорювали останні плітки. Тут, у цьому розкішному лабіринті влади та ілюзій, кожне слово могло стати пасткою, кожен погляд — зрадою.

Теодор д’Альєн знав це надто добре: не всі змови є справжніми. Іноді найнебезпечніші з них створені лише для того, щоб відвернути увагу від істинних злочинів. І зараз він стояв перед однією з таких. Чутки сипалися звідусіль, наче кинуті гральні кістки в грі, де ставки були надто високі. Вони ширилися, чіпляючись за вуха наївних, передавалися з вуст в уста, немов отруєний мед. У них було щось надто добре відрепетируване, надто вивірене, аби бути правдою.

Граф слухав. Він слухав під час картярських ігор, у темних алеях парку, де статуї, здавалося, стежили за кожним рухом. Під мармуровими арками, у напівтемряві, де шовкові віяла ледь прикривали посмішки, а повіки дам тремтіли від сміху, він ловив уривки розмов. У приватних покоях, при мерехтливому світлі свічок, він розрізняв слова, сказані з потрібною часткою театральності. Одні говорили про «змову проти короля», інші — про таємничі зібрання незадоволених аристократів. Чим більше він слухав, тим ясніше розумів: усе надто очевидно. Чутки не текли, як підземне джерело, а розтікалися, як розлите чорнило — широкими, навмисними мазками. Хтось хотів, аби їх почули.

— Графе, ви виглядаєте стурбованим, — голос герцога де Нуайя вирвав Теодора з роздумів. Герцог неуважно потягував шампанське, покручуючи келих, у якому бульбашки ліниво піднімалися до поверхні. Його бездоганно напудрена перука відкидала легку тінь на високий лоб, а тонкі пальці витончено стискали ніжку келиха.

— Я непокоюся лише тоді, коли чутки стають надто гучними, — відповів Теодор, удаючи, що говорить про дрібниці. Він підняв келих, вдивляючись у рубінову глибину вина, немов шукаючи там відповіді на невисловлені питання.

— А що, коли вони правдиві? — у голосі герцога прозвучав ледь вловимий виклик. Його губи склалися в недбалу посмішку, та очі залишалися настороженими.

Теодор усміхнувся, але його усмішка була холодною, наче лютневий вітер, що проникав крізь важкі гобелени.

— О, герцогу, чи є чутки правдивими, чи просто добре розіграними — хіба це має значення? Важливо лише те, хто хоче, щоб ми в них повірили.

Герцог поглянув на нього пильно, немов намагаючись зважити кожне його слово. І в цю мить Теодор зрозумів: він уже перетнув невидиму межу. Йому не здалося, що за ним стежать. Тонкий холодок пробіг спиною, коли він помітив погляд — ледь уловимий, що ковзнув із-за колони. Можливо, просто випадковість. А можливо, йому вже натякнули, що він зайшов надто далеко.

Він зробив ковток вина, відчуваючи його терпкість, і зрозумів, як напруга стискає скроні. За його спиною чулося шарудіння шовкових спідниць, м'які кроки паркетною підлогою, приглушений шепіт. Хтось сміявся, хтось вів порожню світську бесіду, але в цьому хаосі звуків було щось фальшиве, ніби під блискучою оболонкою ховалося щось гниле. Це не просто гра. Це партія, де ставки — не лише честь, а й життя.