Версальські мережива: Мистецтво розмови

Лютий 1752 року.

У Дзеркальній галереї Версаля сяяли сотні свічок, їхні відображення ламалися в дзеркалах, множачи світло та рух, перетворюючи залу на безкінечну ілюзію сліпучої величі. Запах гарячого воску змішувався з ароматами дорогих парфумів, тонкими, як павутиння, але відчутними у повітрі. Вино в келихах віддавало терпкістю витриманих бочок, а шовки суконь шурхотіли, немов шепіт безлічі голосів, сповнених напівтонів і натяків. По мармуровій підлозі ковзали золотаві й багряні відблиски, а коштовності на зап’ястях і шиях дам мерехтіли, мов зорі в штучно створеному нічному небі.

Двір жив очікуванням — чогось неясного, але значного. Навіть тіні на стінах здавалися напруженими, витягувалися у химерні силуети, ніби дослухаючись до невидимих слів. Король, здавалося, не помічав цієї невидимої тремтливості, але мадам де Помпадур завжди бачила більше, ніж говорила. У її напівприкритих повіках, у легкому вигині губ таїлося мудре знання, з яким вона спостерігала за присутніми. Вона була з тих, хто знав кожну нитку, вплетену в візерунок версальських інтриг, і смикав їх з мистецтвом майстрині вишивки.

Граф Теодор д’Альєн стояв біля величезного вікна, на перший погляд байдужий до розмови двох придворних дам. У їхніх голосах звучала удавана кокетливість, але він умів вловлювати підтекст. Кожне слово у Версалі було багатошаровим. Мистецтво розмови тут було подібне до мистецтва фехтування — будь-який випад міг стати смертельним, якщо його вчасно не відбити.

Він провів пальцем по краю келиха, ніби перевіряючи, наскільки тонка скляна грань — як і грань між словами та вчинками. У його поставі не було нічого викличного, але в рухах відчувалася стримана точність людини, яка звикла бачити більше, ніж говорити. Його темно-синій камзол, оздоблений срібними нитками, здавався простим порівняно з убранням інших, але тканина була добірною, а легкий візерунок нагадував сріблястий іній, що вкриває зимові гілки.

Сьогоднішній вечір обіцяв бути цікавим.

Він перетнув залу й попрямував до групи придворних біля каміна. Жар від вогню кидав на обличчя золотаві відблиски, немов додаючи масок до вже наявних. Серед присутніх виділявся віконт де Бельфон — людина, чиє ім’я не давало Теодору спокою відколи він побачив його у списку гостей. Віконт був одягнений у бордовий камзол із найтоншими мереживами на манжетах, а його перука була напудрена трохи більше, ніж належало, наче він намагався приховати свій справжній вік чи наміри. Його темні очі уважно стежили за оточуючими, але усмішка залишалася легкою, майже недбалою.

— Графе д’Альєн, — віконт підняв келих, дозволяючи рубіновому вину заграти відблисками. — Ви рідко тішите нас своєю присутністю.

— На жаль, мої скромні задоволення надто прозаїчні для блиску Версаля, — Теодор легко вклонився, уважно стежачи за реакцією.

— Скромність? У Версалі? — розсміявся віконт, злегка відкидаючи голову. — Небезпечна звичка.

— Я вважаю її корисною, — Теодор зробив паузу, дозволяючи виконту самому замислитися над змістом слів. — Іноді краще слухати, ніж говорити.

— Ах, але чутки — це душа двору! — вигукнула маркіза де Ферсак, її віяло м’яко ляснуло по зап’ястю. — Без них Версаль був би нудним.

— Навпаки, — Теодор дозволив собі ледь помітну усмішку. — Версаль був би набагато безпечнішим.

Маркіза трохи нахилила голову, вивчаючи його поглядом. Її темно-зелене плаття було вишите золотими гілками, ніби вона сама була частиною саду, про який ішла мова.

— І все ж ви слухаєте?

— Безперечно.

Віконт задумливо покрутив келих у пальцях, ніби розглядаючи його форму, але насправді підбираючи слова.

— І що ж, якщо не секрет, ви почули?

Теодор не дав прямої відповіді. Натомість він обернувся до маркізи.

— Мадам, кажуть, що незабаром на нас чекає нова весна.

Маркіза трохи підняла брову.

— Але зима ще не скінчилася.

— Зима завжди минає, — промовив Теодор повільно. — Питання лише в тому, хто першим побачить перші бруньки на гілках.

Маркіза прикрила віялом усмішку.

— Обережні садівники не квапляться.

Віконт уважно подивився на них обох, і в його погляді промайнуло щось ледь помітне — не загроза, але попередження.

— Обережні садівники знають, що весняні бруньки можуть виявитися отруйними, — тихо сказав він, злегка нахиляючись уперед.

Теодор зустрівся з ним поглядом, і на мить повітря між ними стало напруженим. Тепер гра розпочалася.

Розмова текла далі, змінюючи теми, але кожен новий поворот був новим випадами у словесному двобої. Маркграф де Сен-Клер заговорив про торговельні шляхи — можливо, натяк на зв’язки змовників. Мадам де Віллар обмовилася, що король утомився від листів зі скаргами — отже, хтось намагався впливати на монарха. Чутки говорили, що наказано посилити палацову охорону. Чому?

Теодор слухав. Запам’ятовував. Шукав зв’язки.

Наприкінці вечора до нього підійшла мадам де Помпадур. У її очах відбивалося світло свічок, роблячи їх схожими на застиглі краплі бурштину.

— Графе, — мовила вона неголосно, майже ліниво. — Ви сьогодні були особливо уважні.

— Уважність — моя слабкість, мадам.

Вона злегка схилила голову, ніби розглядаючи його під новим кутом.

— О, ні. Це ваша сила, — її погляд ковзнув залом. — Але, можливо, не варто бути надто очевидним.

Теодор удавано усміхнувся.

— Мені здавалося, що слова — це лише слова.

Помпадур усміхнулася. В її усмішці було розуміння.

— Тільки для тих, хто не вміє слухати.

Вона плавно розвернулася й розчинилася в натовпі, залишивши за собою легкий аромат жасмину.