Шлях до мадам де Помпадур

Лютий тисяча сімсот п’ятдесят другого року. Палац здригався під вагою пліток. У коридорах Дзеркальної галереї придворні обмінювалися багатозначними поглядами, чутки розповзалися, як розлите вино по білосніжній скатертині. Теодор д’Альєн відчував: над Версалем згущуються хмари.

Повітря було насичене ароматом пудри, амбри та теплого воску свічок. Воно, здавалося, ставало відчутним, м’яким, як шовкові гардини, що коливалися при кожному кроці повз них. Десь у далині, за масивними дверима, лунала музика—приглушені звуки клавесина і скрипки впліталися в невидиму павутину палацових інтриг. Під його підборами ледь чутно поскрипував відполірований паркет, що віддзеркалював химерні тіні світських осіб, які поспішали у своїх справах, обмінюючись напівшепітними зауваженнями.

Змова існувала. У цьому він не сумнівався. Чим глибше він занурювався в пошуки правди, тим виразніше усвідомлював: надто багато людей знають, що він шукає. Але хто залишив перед ним ці сліди? Хто розставив пастки? Його присутність у цьому палаці саме по собі ставало частиною гри.

Віконт де Бельфон застерігав: Теодор грає з вогнем. Герцог де Нуайль радив триматися в тіні. Але мовчання перетворювало людину на пішку. А Теодор не був пішкою.

Якщо у Версалі існувала особа, здатна пролити світло на цю таємницю, то це була мадам де Помпадур.

Жанна-Антуанетта де Помпадур рідко приймала гостей без попереднього запрошення. Її час коштував дорожче за золото. Секрети та чутки струмували до неї, як вода по жолобах фонтанів, наповнюючи її розум відомостями, яких не мав ніхто. Теодор знав: для нього зроблять виняток.

Коли він увійшов до її покоїв, повітря було напоєне тонким ароматом ірисів і ванілі. Вечірнє сонце просочувалося крізь важкі портьєри, золотячи гобелени та залишаючи м’які відблиски на інкрустованих меблях. В кутку неголосно цокав позолочений годинник із химерним циферблатом—подарунок короля.

Мадам де Помпадур сиділа біля вікна, гортаючи книгу в саф’яновій палітурці. Світло свічок грало на її перлинних сережках, перетворюючи їх на дві крихітні місяця.

— Граф, — її голос був м’яким, але в ньому промайнув крижаний відтінок, наче в воді під тонкою кригою. — Чим я завдячую вашому візиту?

Теодор схилився в легкому поклоні, але не поспішав відповідати. Її погляд, трохи насмішкуватий, але проникливий, уже вивчав його, оцінюючи кожну деталь—від тугих складок його камзола до того, як він тримає руки.

— Я прийшов за порадою, мадам.

Вона закрила книгу, дозволяючи тонкому шурхоту сторінок заповнити паузу.

— Питання має бути справді важливим, раз ви звернулися до мене.

Теодор витримав паузу.

— У Версалі кажуть, що незабаром відбудуться зміни, — обережно почав він.

На губах маркізи з’явилася усмішка, але в її очах майнуло щось гостріше—цікавість, переплетена з обережністю.

— У Версалі завжди говорять про зміни.

— Ці зміни стосуються короля.

Тепер її усмішка зникла, наче сонце, що сховалося за хмарами. У кутку кімнати неголосно клацнув маятник.

— І звідки у вас така інформація, графе?

— Я чув розмову. Бачив деякі знаки. Знаю, що деякі при дворі бояться… майбутнього.

Вона підвелася, повільно пройшлася кімнатою, її тонкі пальці ковзали по різьбленому столику, наче вона відчувала думки, приховані в повітрі.

— І тепер ви хочете, щоб я сказала вам, чи варто боятися цього і вам?

— Я хочу знати, що мені робити, мадам.

У кімнаті запанувала тиша. Десь у глибинах палацу пробився передвечірній дзвін, і зовні долинув приглушений сміх.

Вона підійшла до столика, де на срібному підносі стояли келихи й графин із вином, і повільно наповнила свій келих, не запропонувавши йому.

— Графе, — сказала вона, вдивляючись у червоне вино, ніби бачила в ньому відображення своїх думок, — я поважаю вашу обережність. Ви не з тих, хто кидається у вир, не знаючи глибини. Але дозвольте запитати: навіщо вам це?

— Якщо справді є змова проти короля, я маю зрозуміти, хто за нею стоїть.

Вона зробила ковток вина, затримавши його в роті, перш ніж проковтнути.

— Чи, можливо, вам просто не хочеться стати пішаком у чужій грі?

Теодор ледь помітно усміхнувся.

— Думаю, і те, й інше.

Вона кивнула, наче погоджуючись.

— Гаразд. Я допоможу вам. Але натомість мені потрібно одне: не робіть поспішних висновків.

— Що ви маєте на увазі?

Вона наблизилася, її голос став тихішим, але в ньому з’явилася тінь насмішки:

— Іноді ворог—не той, на кого вказують. Іноді чутки створюються навмисно, щоб змусити людей діяти.

Теодор відчув, як по його спині пробіг холод.

— Ви хочете сказати, що змови немає?

Вона підійшла ще ближче, дозволяючи аромату своїх парфумів змішатися з його подихом.

— Я хочу сказати, що, можливо, її хочуть створити.

У її словах прозвучало щось більше, ніж попередження. Це був виклик.

Коли Теодор покидав покої мадам де Помпадур, палац уже огортали сутінки. Повітря зовні було свіже, але в ньому досі вловлювався пряний аромат її парфумів.

Вона не дала йому прямої відповіді, але одне стало зрозумілим: хтось не просто плів інтригу. Хтось створював реальність, у яку всі мали повірити.

На сходах він відчув погляд—чийсь невидимий погляд, що стежив за ним із темряви.

Гра почалася.