Хороша компанія

Лютий тисяча сімсот п’ятдесят другого року видався м’яким, але вологим, і в дзеркальних залах Версаля витав запах сирості, змішаний з тонким ароматом воскових свічок, тютюну та дорогих парфумів. По відполірованих до дзеркального блиску мармурових підлогах ковзали тіні придворних, відбиваючись у величезних позолочених дзеркалах. Повітря було насичене різними відтінками запахів: легкий дим ладану, яким натирали дерев’яні панелі, свіжий віск від щойно запалених свічок, слабкий аромат лимонної есенції, якою слуги протирали столи, та різкіший запах перук, напудрених флердоранжем.

Крізь вузькі віконні стулки просочувався вітер, приносячи з собою вологу свіжість садів і глухий присмак мокрої землі. В глибині палацу, за масивними дверима й важкими гобеленами, чулися невиразний гомін голосів, шелест шовкових суконь і ледь вловимий дзвін келихів. Людовік XV ще не з’явився у своїх покоях, але двір уже жив очікуванням.

Наближався бал на честь кардинала де Ла Рошфуко, а отже, придворні інтриги спалахували з новою силою. Ніхто не міг дозволити собі розслабитися цього вечора: кожен крок, кожне слово могло вплинути на положення при дворі. Жінки перешіптувалися за віялами, чоловіки нишком спостерігали один за одним, вираховуючи ходи, наче в шаховій партії, де пішаки вартували не менше, ніж королі.

Граф Теодор д’Альєн звик триматися осторонь від придворних пліток, віддаючи перевагу спостереженню, а не участі. Він знаходив у цьому особливе задоволення: бачити, як тече прихована під поверхнею реальність, як змінюються погляди, ледь помітно змінюється тон голосу, як у посмішках ховається прихована отрута. Однак тепер він опинився в центрі чогось більшого, ніж звичайні чутки.

Випадково почута розмова в оранжереї змусила його замислитися. Двоє чоловіків говорили неголосно, але його натренований слух уловив ключові слова: «змова», «довірені люди» і «час настав». Ці слова були сказані з тією обережністю, яку проявляють тільки тоді, коли за ними стоїть щось серйозне.

Він не міг ризикувати. Потрібно було шукати докази. Але як? У Версалі кожен необережний рух міг стати смертельним. Палац жив за своїми законами: усмішка могла приховувати вирок, ввічливий уклін — попередження, а легкий дотик віяла до зап’ястя — сигнал для вбивці.

Чутки поширювалися швидше, ніж слуги, які розносили послання між покоями. Уже наступного дня після підслуханої розмови Теодор відчув зміни. Погляди, що затримувалися на секунду довше, ніж зазвичай, раптова тиша, щойно він наближався, ледь помітне напруження в голосах знайомих.

На ранковому прийомі в апартаментах мадам де Помпадур він упіймав на собі пильний погляд герцога де Нуайля.

Той був людиною обережною, досвідченим гравцем у придворні ігри, що не робив зайвих рухів. Легкий нахил голови, ледь помітна складка між бровами — Теодор зрозумів: герцог не просто дивився на нього, він щось знав.

— Графе, — тихо промовив герцог, коли Теодор проходив повз. — Давно не бачив вас у гарному товаристві.

— Бувають дні, коли краще спостерігати, ніж брати участь, — спокійно відповів Теодор.

— Розумний підхід, — задумливо сказав герцог, ледь схиливши голову. — Особливо в такий час.

Його голос був м’яким, але в ньому відчувався прихований зміст. Теодор не став перепитувати, не дав герцогу приводу сказати більше, ніж той уже сказав. Вони обмінялися короткими поглядами, і Нуайль розчинився в натовпі.

«Отже, не лише мені здається, що в повітрі щось витає», — подумав Теодор.

Але хто за цим стоїть?

Питання вимагали відповідей.

Офіційні папери говорили більше, ніж придворні плітки. Теодор вирушив до кабінету інтенданта двору, де зберігалися списки витрат і звіти про пересування. Тут пахло пилом старих пергаментів, чорнилом і трохи — чимось солодкуватим, можливо, настоянкою на вишневих кісточках, якою секретарі коротали довгі вечори.

Він не міг просто взяти й вимагати доступу до паперів — але удача була на його боці.

П’єр Буше, молодий секретар інтенданта, мав слабкість до картярських ігор і часто програвався. Теодор знав це й скористався моментом.

— П’єре, — звернувся він до нього ввечері, нахилившись ближче. — Мені потрібна невелика послуга.

— Якщо це не стосується боргів, — нервово усміхнувся той, озираючись навколо, — я слухаю.

— Лише список прибулих до Версаля за останні два тижні.

Буше завагався. Його пальці нервово перебирали край камзола.

— Це небезпечно, графе.

— Лише одне ім’я, — тихо відповів Теодор.

Кілька хвилин Буше порався в архівах, потім повернувся, недбало згорнувши аркуш паперу.

— Сподіваюся, я не пошкодую про це, графе.

Теодор пробіг очима список. Більшість прізвищ були знайомі, але одне ім’я привернуло його увагу: віконт де Бельфонт.

Ця людина рідко з’являлася при дворі, але її ім’я пов’язували з інтригами. Що він робить у Версалі?

Пізно вночі Теодор вирушив до грального дому на вулиці Сен-Оноре.

Там стояв важкий повітря, просочений запахами поту, дешевого вина й дешевої радості. За столами сиділи гравці, чиї сміхи звучали нервово, а погляди були жадібними.

В кутку, ліниво кидаючи карти, сидів віконт де Бельфонт.

Теодор сів навпроти нього.

— Графе д’Альєн, — протягнув Бельфонт. — Яка честь бачити вас тут.

— Іноді корисно змінювати обстановку, — відповів Теодор. — Версаль може бути виснажливим.

— О, безперечно. Особливо зараз.

— Ви давно у Версалі?

— Достатньо, щоб помітити, що вітер змінився.

— І що ж кажуть про цей вітер?

Бельфонт усміхнувся.

— Кажуть, що дехто надто цікавий.

Теодор зрозумів: віконт знав, що він щось шукає.

Але що гірше — він знав, що Теодор це розуміє.