Версальські тіні

Лютий тисяча сімсот п’ятдесят другого року видався на диво теплим. У палаці, де за мармуровими стінами перепліталися інтриги, майже не топили, і запах воскових свічок, зроблених із дорогого бджолиного воску, змішувався з ароматом амбри, мускусу та пряного тютюну. Повітря було густим, важким, ніби просякнутим очікуванням. Цими днями у Версалі віяло щось невловиме – легка напруга, що тремтіла, немов полум’я свічок у канделябрах. Здавалося, дзеркальні зали відбивали не лише блиск золота, а й тіні змов, що ковзали по розкішних гобеленах.

Граф Теодор д’Альєн не належав до тих, хто активно плете інтриги. Він був людиною відданої служби, знав своє місце, вмів триматися осторонь чужих змов і вправно лавірував серед вибухів придворних конфліктів. Саме завдяки цьому він залишався непомітним для тих, хто звик використовувати людей у своїх іграх. Проте доля розпорядилася інакше – і саме він випадково став володарем крихти інформації, якою, можливо, не повинен був володіти.

Почалося все з буденної прогулянки в оранжереї, куди Теодор любив приходити, щоб насолодитися самотою. Серед високих пальм, розлогих фігових дерев і ніжних цитрусових було легше дихати, і на мить здавалося, що можна забути про придворну жорстокість. Тут пахло свіжістю, вологою землею і легкою терпкістю перестиглих плодів. Однак навіть тут, у цьому запашному світі, віддаленому від палацових коридорів, точилися не менш небезпечні розмови.

Зупинившись біля кам’яної лави, він мимоволі підслухав тихий шепіт. Двоє чоловіків стояли зовсім близько, приховані за колоною, і обговорювали щось важливе. Вони, певно, не здогадувалися, що їх можуть почути.

— …за три тижні, після балу, він буде вразливий, — голос був сухим, обережним.

— Ти впевнений? Король звик до невдоволення, але це… інакше, — другий голос звучав молодше, у ньому чулося занепокоєння.

— Все буде зроблено. Головне – не привертати уваги.

Потім слова стали нечіткими, ніби змовники відійшли далі. Теодор затамував подих. Серце гучно гупало в грудях. Він обережно визирнув з-за колони, але не зміг побачити співрозмовників. Однак він зрозумів головне: мова йшла про короля. І щось мало статися за три тижні.

Коли граф повернувся до своїх покоїв, його думки металися. Високі стелі з ліпниною, світло численних свічок, що вигравало на позолочених рамах і полірованих меблях, не могли розвіяти тривогу. Він знав, що у Версалі кожен жив у власній грі, і подібні розмови могли означати що завгодно. Це міг бути черговий політичний маневр, спроба натиснути на когось із наближених… або справжня змова. Людовик XV уже стикався з замахами. Що, як це ще одна спроба?

Кому можна довіритися? У Версалі довіра коштувала надто дорого. Він чудово знав правила цього місця: випадкова фраза, сказана не тій людині, могла стати смертним вироком. Але в найближчі дні він зрозумів, що мовчання його не вбереже. Хтось уже знав, що він щось чув.

Чутки ширилися швидше за вітер. Випадково Теодор почав помічати дивні речі. Слуги затримувалися в коридорах, роблячи вигляд, що поправляють свічники, але начебто дослухалися. Люди, які раніше не звертали на нього уваги, тепер з цікавістю вдивлялися в його обличчя. А коли одного дня він увійшов до Великої галереї, де сонце переливалося у кришталі люстр, його окликнув маркіз де Шатійон.

— Графе, ви ж людина розсудлива? Не вірите всім пліткам? — він ледь схилив голову, ніби натякаючи на щось більше.

Теодор завмер. Це була перевірка? Чи попередження?

— Залежить від пліток, — обережно відповів він.

Маркіз усміхнувся, але в його погляді промайнула тінь.

— Ось-ось. У Версалі стільки безглуздих розмов. Наприклад, кажуть, нібито якийсь граф щось почув… Порожні вигадки, звісно.

Теодор відчув, як напружилися пальці, що стискали край камзола. Його випробовували. Хтось хотів з’ясувати, наскільки він небезпечний.

Тепер залишалося лише одне питання: змова реальна чи хтось використовує її, щоб стравити людей між собою? Можливо, його самого намагалися підставити. Зробити пішаком у грі, де справжні змовники залишалися в тіні.

Він почав придивлятися. На найближчому прийомі Теодор помітив, як деякі придворні обмінюються короткими поглядами. Поглядами, наповненими прихованим змістом. Маркіза де Помпадур, одягнена в парчу кольору лугового ірису, здавалося, особливо уважно стежила за певними офіцерами. Теодору привиділося, що її погляд затримався на комусь довше, ніж належало. Отже, щось таки відбувалося.

Він почувався плавцем у водах, де кожен необережний рух міг стати останнім. Він мусив з’ясувати правду. Бо тепер він знав напевно: або йому доведеться розкрити таємний задум, або він сам стане мішенню.