Таємне перо

Париж, 1750 рік.

Ніч огорнула місто, просякнуте холодним зимовим повітрям, і вузькі вулички, вкриті нерівною бруківкою, майже беззвучно тонули в тумані. В одному з особняків Лівобережжя слабке світло свічок пробивалося крізь важкі гардини вікон. Усередині, в маленькій, але вишуканій кімнаті, граф Теодор д’Альєн схилився над своїм столом. Канделябр, виснажений довгим горінням, тремтів вогниками свічок, кидаючи химерні тіні на відполіровані дерев’яні панелі стін.

На столі лежали акуратно складені аркуші паперу, а поруч — чорнильниця з вигравійованим гербом його родини. Однак ці предмети зовсім не свідчили про розкіш. Вони нагадували радше про суворість і точність: усе в кабінеті дихало порядком, навіть перо, залишене під кутом, ніби готове до бою.

Теодор потягнувся за пером, його тонкі пальці легко обхопили гладку ручку. Металеве вістря ковзнуло по паперу, як клинок, що розтинає повітря. Він писав останні рядки свого роману — рядки, від яких у нього самого ледь помітно завмирало серце. Знадвору долинув далекий крик нічного вартового, але він ледь це зауважив. Увесь його світ зараз звузився до меж столу і цього тексту, який був не просто історією. Це була його помста, його виклик, його правда.

На сторінках цього роману були виведені їдкі карикатури, просякнуті спостереженнями, зробленими за довгі роки. Це була сатира, але така, що могла стати смертним вироком для автора. Теодор писав про блиск і бруд придворного життя. Про порожні слова, приховану ненависть, про розкіш, що межувала з безумством.

Особливо гостро Теодор відчував гіркоту, виводячи рядки, в яких проглядалася маркіза де Помпадур. Її вплив на короля і всю політику Франції був таємницею лише для тих, хто ніколи не бував при дворі. Але в книзі вона з’явилася під іншим ім’ям, замаскована настільки вишукано, що ніхто не міг би висунути прямих звинувачень. Теодор ледь помітно посміхнувся, згадавши, як вона одного разу сказала, що «слова без влади — марні». Він знав: його слова тепер стали її головним ворогом.

Закривши чорнильницю, Теодор відкинувся в кріслі, оббитому темним оксамитом, і уважно подивився на рукопис. У повітрі витав легкий запах гарячого воску та старого дерева. На мить йому здалося, що тіні, які свічки кидали на стіни, шепотіли йому: «Небезпечно. Небезпечно». Але він уже прийняв рішення. Роман буде надрукований, якою б важкою не була ця дорога.

Кілька тижнів тому Теодор зустрівся з людиною, яка мала допомогти втілити його план у життя. Це була таємна зустріч у темній кімнаті на околиці Парижа, де запах сирості змішувався з ароматом дешевого тютюну. Видавець — низькорослий чоловік із загостреними рисами обличчя — нервово переглядав рукопис, який Теодор поклав у шкіряну папку.

— Ви впевнені, що хочете цього? — пробурмотів він, обережно проводячи пальцем по краю папки. — Такі книги, графе… Вони ведуть до неприємностей.

Теодор холодно посміхнувся:

— Я не впевнений ні в чому. Але інколи неприємності — це єдине, що може зрушити цей світ з місця.

Видавець кивнув, ніби визнаючи, що сперечатися марно.

І ось, через тижні, роман «Тіні Версаля» з’явився в паризьких книгарнях. Спершу він продавався обережно, лише перевіреним клієнтам. Його обговорювали в тіні, за щільно зачиненими дверима, де кожен подих звучав надто голосно. Але незабаром книга, наче лісова пожежа, охопила весь Париж. Вона потрапила в салони, де її читали з вишуканою посмішкою, коментуючи найгостріші рядки.

На одній із таких зустрічей, у розкішно оздобленій кімнаті, завішаній дзеркалами й портретами, молода дама у ліловій сукні читала вголос:

— «І ось вони, ці воїни розкоші, готові захищати свої шовки й коштовності, але зраджують усе інше за мить слави».

Слухачі, розсівшись у оксамитових кріслах, сміялися, але в тому сміху відчувалася напруга. Кожен бачив себе або свого знайомого в цих рядках.

Якось за вечерею маркіза де Помпадур у сукні кольору персикового світанку недбало обронила:

— Ви читали «Тіні Версаля»? — її голос звучав спокійно, але погляд, кинутий на короля, був гострий, як лезо.

Людовік XV підняв очі від своєї тарілки, його рухи були неквапливими, але в погляді читався крижаний інтерес.

— Я чув про це, — сказав він, знизуючи плечима. — Втім, це розважає публіку, не більше.

Теодор, сидячи неподалік, відзначив, як погляд маркізи ледь помітно затримався на королі. Її руки, вкриті тонкими мереживними рукавичками, рухалися надто повільно, ніби вона обдумувала кожен жест.

Теодор спостерігав за цією хвилею інтересу осторонь. Він не дозволяв собі виявляти емоції, але всередині спалахували суперечливі почуття. Йому здавалося, що кожна згадка книги наближає момент, коли хтось зможе з’єднати всі нитки.

Якось у вузькому коридорі Версаля він почув, як двоє придворних жваво обговорювали роман.

— Автор або безумець, або геній, — зауважив один. — Але він знає двір, як свої п’ять пальців.

Теодор удав, що не чує, хоча в грудях на мить похолоділо.

Він розумів, що грається з вогнем. Але знав і інше: у світі, де влада належить тим, хто вважає, що може керувати всіма, слово стає найгострішою зброєю. І він, граф Теодор д’Альєн, володів цією зброєю, як ніхто інший.