Служба в тіні

Версаль, 1747 рік.

Зранку йшов легкий дощ, і коридори королівського палацу здавалися особливо сірими та безлюдними. Вітер ще не розвіяв хмари, і туманний серпанок осідав на скляних вікнах, залишаючи візерунки, схожі на тріщини. У цей час тиша могла бути прихистком для тих, хто вмів правильно читати мову мовчазних стін Версаля. Кожен крок по мармурових плитах лунав гучним відлунням, ніби сам палац слухав. Золоті ліпні карнизи, що прикрашали стелі, здавалися тьмяними під світлом рідкісних факелів, і навіть їхній блиск не міг розвіяти гнітючу атмосферу.

Граф Теодор д'Альєн, вірний своєму звичаю, був серед тих, хто віддавав перевагу діям у тіні. Уже кілька років він служив королю Людовику XV, поступово просуваючись кар'єрними сходами. Його постать зливалася з напівтемрявою коридорів: чорний камзол, приглушене мерехтіння срібних ґудзиків і строгий погляд, що вивчав усе довкола. Робота в тіні завжди була його вибором — спостерігати, слухати, аналізувати. Саме такі, як він, утримували двір у рівновазі.

Сьогодні Теодор отримав, на перший погляд, незначне завдання — перевірити деякі документи та стежити за тим, як маркіза де Помпадур, що вже стала впливовою фігурою при дворі, веде переговори з важливими гостями з інших країн. Її розкіш і бездоганні манери не приховували холодного розрахунку та дипломатичного таланту. Теодор знав, що її вплив на короля був величезним, а отже, визначав політику всієї країни.

Він зупинився біля масивних дверей її кабінету. Крізь шпарини в стулках долинав тихий шурхіт пера. За цими дверима містився центр влади — неофіційної, але від того не менш небезпечної. Маркіза, вбрана в витончену сукню із сріблястими візерунками, сиділа за масивним столом, заглиблена в переписку. Її обличчя було задумливим, але в рухах відчувалася впевненість людини, якій належало ухвалити важливе рішення. Стіни кабінету прикрашали витончені картини зі сценами античної міфології, а на полиці за її спиною стояли акуратно розкладені фоліанти поруч із бронзовим свічником. Невелика ваза з конваліями завершувала атмосферу вишуканої стриманості.

— Графе д'Альєн, — пролунав її тихий, але владний голос, коли Теодор наблизився до дверей. Вона завжди знала, коли він входив. Це було їхнім мовчазним договором — він завжди був поруч, але ніколи не переступав межу її особистого простору.

— Маркізо, — стримано вклонився Теодор, зробивши кілька кроків до її столу. — Ваші інструкції.

— Сьогодні я зустрічаюся з англійським послом, — маркіза відклала перо й підняла на нього уважний погляд. В її очах спалахнула іскра, ніби вона вже передбачала результат цієї зустрічі. — Ти знаєш, що я не довіряю половині тих, хто тут сидить. Дипломатія — це гра масок, але король надто часто засліплений особистими симпатіями. Я сподіваюся, що ти забезпечиш мені підтримку.

— Безумовно, — коротко відповів Теодор. Його думки працювали швидко: англійці завжди були обережними, але їхні наміри могли бути двозначними. Його погляд ковзнув по документах на її столі — офіційні папери, вкриті складними підписами, печатками, наполовину розгорнута мапа Франції. Усе свідчило про серйозність майбутніх переговорів.

— Мені потрібно знати все, що відбудеться на цій зустрічі, — додала вона, її голос став трохи нижчим. — Кожен погляд, кожне слово. І я сподіваюся, що ти помітиш більше, ніж просто слова.

Теодор розумів, що вона має на увазі. Двір — це місце, де важливі не лише офіційні промови, а й те, що приховане за ними. Людовик XV був королем, який віддавав перевагу тим, кому довіряв, але Теодор знав, що довіра та любов — не завжди найкращі радники.

Він вийшов із її кабінету з чітким розумінням свого завдання. Дрібні доручення поступово змінювалися завданнями вищого рівня, і кожен новий успіх зміцнював його позиції при дворі. Але найголовніше — він знав, що ніколи не має підводити тих, хто довіряв йому. Цього разу маркіза вирішила покластися на нього, і в світі Версаля це означало набагато більше, ніж просто наказ.

Коли настав вечір і посол прибув до Версаля, усе навколо змінилося. Свічки, запалені у безлічі кришталевих люстр, наповнювали зал м'яким золотавим світлом, відбиваючись у дзеркалах і створюючи ілюзію безмежного простору. Тонкий аромат лаванди змішувався із запахом дорогих парфумів, що витали довкола придворних дам. Важкі парчеві драпірування надавали залі урочистості. Король, як завжди, сидів у центрі, але його увага явно була не на переговорах — Теодор уловив це з перших хвилин. Увесь фокус був на іншій людині — на маркізі. Її кожна усмішка, кожен уклін були ідеально прораховані. Вона маніпулювала не гірше за будь-якого дипломата, граючи свою роль господині при дворі.

Англійський посол, високий чоловік середніх років із густим сивим волоссям і виразом холодної гідності на обличчі, здавався трохи настороженим. Його жести були стриманими, але погляд блукав, зупиняючись то на королі, то на маркізі. Теодор стояв у тіні колони, уважно спостерігаючи за деталями: як англієць ледь нахилився до маркізи, як його пальці нервово постукували по підлокітнику крісла. Усі ці знаки неможливо було ігнорувати.

Коли переговори закінчилися, Теодор зробив крок назад, ховаючись у ще глибшу тінь, щоб проаналізувати все, що сталося. Він знав, що його роль із кожним днем стає важливішою. Але він не поспішав. Для нього робота в тіні була ціннішою за блиск світла. Він розумів: незабаром настане момент, коли йому доведеться вийти на сцену. Але поки що він залишався тим, ким був завжди — спостерігачем, аналітиком, непомітним гравцем у великій шаховій партії Версаля.