Тисовий бал

Версаль, ніч із 25 на 26 лютого 1745 року.

Дзеркальна галерея тієї ночі постала в зовсім новому образі. Замість звичного осліплюючого блиску її відображення, огорнуті м’яким світлом, ніби ховалися під тонкою вуаллю таємниці. Полум’я сотень свічок відкидало химерні тіні, перетворюючи мармур і золото на декорації казкового світу. Запах воску змішувався з ароматами пряних парфумів, а легкий шелест шовкових суконь і оксамитових камзолів зливався з переливами клавесина. Усе вказувало на те, що цей бал стане незабутнім.

Серед вишуканого натовпу, де кожен приховував обличчя під маскою, граф Теодор д’Альєн залишався майже непомітним. Його вбрання, хоч і відповідало тематиці маскараду, було стриманим — глибокий темно-зелений оксамит із золотим тисненням ледь вирізнявся на тлі пишних костюмів у вигляді дерев і лісових духів. Але саме ця стриманість дозволяла йому спостерігати, не привертаючи зайвої уваги.

Теодор вбирав атмосферу балу, як досвідчений стратег вивчає поле битви. Його проникливий погляд ковзав по гостях, вистежуючи не лише знайомі риси, а й найдрібніші нюанси рухів і розмов. Звуки сміху, шепіт і переливи музики зливалися в симфонію, де кожна нота могла розкрити таємницю. Проте його справжню увагу привернув король Людовік XV. Той, зазвичай непроникний і стриманий, сьогодні був незвично відкритим. Його погляд, сповнений живого інтересу, був прикутий до однієї жінки — Жанни-Антуанетти Пуассон, чиє ім’я ще було невідоме більшості присутніх.

Жанна з’явилася в залі, наче героїня давнього міфу. Її вбрання, натхнене образом богині Діани, поєднувало в собі елегантність і силу. Найтонший шовк суконь переливався у світлі свічок, немов місяць на гладкій поверхні озера, а майстерно підібрані прикраси підкреслювали її природну красу. За маскою вгадувалися виразні риси, а в очах читалася непохитна впевненість. Вона рухалася з грацією мисливиці, яка досконало володіє своїм мистецтвом, і кожен її крок ніби ловив світло, змушуючи її фігуру вирізнятися на тлі інших.

— Хто вона? — прошепотів хтось із придворних, але Теодор знав, що відповідь на це питання поки що не має значення.

Важливішим було те, як на неї дивився король.

Людовік XV, прихований за витонченою маскою, не зводив очей із Жанни. Його рухи, зазвичай розмірені й ретельно зважені, сьогодні були сповнені свіжої енергії. Це була не просто зацікавленість — у його погляді читалося щось більше, майже трепетне.

Теодор, намагаючись залишитися в тіні, перемістився ближче до короля. Він зайняв місце біля однієї з колон, звідки міг спостерігати за Людовіком і Жанною. Їхня зустріч була неминучою, і графу було важливо помітити кожну деталь. Король зробив кілька кроків уперед, нахилився й тихо заговорив із Жанною. Теодор не міг чути їхніх слів, але мова тіла говорила сама за себе. Людовік був зачарований, а Жанна трималася з дивовижною гідністю, ніби ця зустріч була для неї чимось цілком звичним.

Сама атмосфера балу, здавалося, підкреслювала їхній зв’язок. Вогні свічок, відбиті в дзеркалах, грали на стінах, мов відблиски зоряного неба. У натовпі відчувалося напруження, породжене їхньою взаємодією. Чутки про їхню близькість уже починали ширитися, немов кола на воді.

— Ви знайшли те, що шукали, ваша величносте? — пролунав м’який голос за спиною Теодора. Він обернувся й побачив мадам Лавуаз, чий погляд, як завжди, був сповнений загадок.

— Можливо, — ухилився від прямої відповіді Теодор, але його очі знову звернулися до короля. — А ви? Що привело вас цієї ночі?

Мадам Лавуаз усміхнулася, її посмішка нагадувала котячу.

— Цей бал — лише сцена, графе. А на сцені завжди цікаво спостерігати не лише за головними героями, а й за тими, хто стоїть за лаштунками. Чи не так?

Її слова змусили Теодора замислитися. Він чудово розумів, що у Версалі навіть випадкові фрази рідко бувають справді випадковими. Сьогодні, можливо, народжувалася нова п’єса, і йому належало вирішити, яку роль він хоче в ній зіграти.

Коли музика стихла й перші гості почали залишати галерею, Теодор продовжував спостерігати. Король і Жанна-Антуанетта все ще стояли поруч. Їхні фігури, ледь освітлені свічками, вирізнялися на тлі залу, що занурювався в сутінки. У цю мить Теодор зрозумів, що нинішній вечір стане переломним моментом не лише для короля та його нової фаворитки, а й для всього двору.

Повернувшись до своїх покоїв, граф довго сидів біля вікна, вдивляючись у мерехтливе світло зірок. Його думки кружляли навколо Жанни-Антуанетти. Вона була не просто новою фігурою в грі. Її розум і витонченість свідчили про те, що вона стане чимось більшим, ніж просто фавориткою. Вона стане архітектором доль, новою силою, здатною змінити саму суть Версаля. А поки її зірка лише почала сходити, осяюючи тисовий бал світлом нової епохи.