Маска в натовпі

Версаль, 1744 рік.

Розкішні зали палацу сяяли в м'якому світлі сотень свічок, їхнє мерехтіння відбивалося у відполірованому паркеті та численних дзеркалах, створюючи враження, ніби сам палац залитий рідким золотом. Повітря було наповнене ароматами дорогих парфумів, змішаних із запахом свіжих квітів і гарячого воску. Бал, влаштований на честь дипломатичного візиту, зібрав усіх значущих постатей двору. Це було не просто свято — це була сцена, на якій розгорталася гра, де кожен жест, кожне слово чи погляд могли змінити долі.

Граф Теодор д’Альєн стояв на краю зали, його витончена постать губилася серед пишного вбрання та яскравих кольорів. Його темний костюм, пошитий за останньою модою, був строгим і вишуканим, проте не вирізнявся серед строкатого натовпу. Обличчя залишалося спокійним, майже байдужим, але очі, приховані під довгими віями, уважно вивчали гостей. Теодор чудово знав, що у цьому світі яскравого блиску й показної величі ховалися тіні інтриг та обману.

Сьогоднішній бал був особливим: серед гостей вирізнявся маркіз де Шалон, людина, чиє ім’я вселяло страх навіть у досвідчених придворних. Він був відомий хитрістю, вмінням маніпулювати оточенням і тіньовими політичними зв’язками. Для Теодора його присутність була викликом: він отримав завдання стежити за маркізом.

Натовп здавався живим, наче море, яке то розходилося, то знову сходилося в центрі зали, де пари кружляли в танці. Теодор, не привертаючи уваги, переміщався по периметру, спостерігаючи за фігурою в чорному — маркізом, який, попри скромне вбрання, випромінював упевненість і небезпеку.

Маркіз де Шалон розмовляв із міністрами, посланцями іноземних дворів, жартував із дамами, його рухи були плавними, як у хижака, що полює у своїй природній стихії. Кожне його слово й жест здавалися ретельно продуманими, як ходи шахіста.

Теодор відчував, як напруга зростає. Він знав, що не можна дивитися занадто довго, не можна привертати увагу. При дворі навіть незначна помилка могла обернутися катастрофою.

У якийсь момент маркіз, усміхнувшись одному з гостей, неквапливо попрямував до бічної галереї. Це було ледь помітне, майже незначне рухи, але Теодор уловив його, як мисливець, що чує звук зламаної гілки. Не кваплячись, він рушив у тому ж напрямку, удаючи, ніби захоплений розмовою з кимось із придворних.

Бічна галерея зустріла його тишею і прохолодою. Тут було менше світла, і рідкісні свічки створювали химерні тіні на стінах. Фрески на стелі здавалися таємничими у цьому напівтемряві, їхні божественні образи ніби оживали, спостерігаючи за тим, що відбувається. Теодор зробив кілька кроків, удаючи зацікавленість однією з картин.

— Яка чудова робота майстра Ле Брена, — промовив він, ніби розмірковуючи вголос, його голос звучав спокійно, хоча всередині він відчував, як серце б’ється швидше.

З темряви з’явився маркіз. Його чорний костюм, здавалося, зливався з пітьмою, а очі блищали, мов два холодних леза.

— Д’Альєн, чи не так? — його голос був низьким, оксамитовим, але в ньому чулося щось крижане.

— Не очікував побачити вас тут, далеко від танцюючих дам, — продовжив він із легкою усмішкою, яка більше насторожувала, ніж розташовувала до себе.

— У Версалі є більше предметів для захоплення, ніж лише танці, маркізе, — відповів Теодор, зберігаючи спокій. Його голос звучав упевнено, хоча всередині він почувався так, ніби йшов лезом ножа. — А ви, схоже, надаєте перевагу усамітненню, коли є можливість?

— Усамітнення корисне, коли хочеш залишитися осторонь від галасу й метушні, — відказав Шалон, роблячи крок ближче. — Але інколи корисно бути там, де тебе ніхто не очікує.

Ці слова прозвучали як прихована загроза. Теодор упіймав його погляд і витримав паузу.

— Іноді краще заздалегідь знати, чого очікувати, маркізе. Чи не так?

Шалон примружився, ніби намагаючись зрозуміти, що саме мав на увазі граф. Але перш ніж він устиг відповісти, їхню розмову перервали.

Мадам Лавуаз, убрана в переливчасту сукню кольору нічного неба, з’явилася нізвідки, наче дух, що явився за покликом. Її очі блищали, а усмішка була такою ж загадковою, як і весь її вигляд.

— Графе, маркізе, — промовила вона з тією легкістю, що була її візитною карткою. — Сподіваюся, ви тут не будуєте змов?

— Змови? — Шалон засміявся, але його сміх був холодним, майже механічним. — Ми обговорюємо мистецтво, мадам. Хіба не в цьому краса двору?

— Як шкода, що я не чула всієї бесіди, — сказала Лавуаз, кинула на Теодора довгий, проникливий погляд. — Графе д’Альєн, невже вас також захоплюють таємниці мистецтва?

— Можливо, — обережно відповів Теодор. — Але інколи таємниці краще залишити нерозкритими.

Лавуаз усміхнулася ще ширше, її очі блиснули з більшою проникливістю. Вона, здавалося, вже знала більше, ніж показувала, але вирішила залишити розмову на цьому.

— Тоді я залишу вас із вашими секретами, панове, — сказала вона, злегка вклонившись, і розчинилася у напівтемряві галереї.

Шалон, провівши її поглядом, повернувся до Теодора:

— Увага таких жінок може бути небезпечнішою за будь-якого ворога.

Він сказав це без емоцій, наче роблячи просте зауваження, і, кинувши останній погляд на графа, знову зник у тінях.

Теодор залишився стояти наодинці. Звуки балу долинали здалеку, приглушені масивними стінами палацу. Він зрозумів, що зробив ще один крок у складній і небезпечній грі, правила якої йому поки що були не до кінця зрозумілі.