Перші кроки при дворі

Версаль, 1741 рік.

Шум придворного життя зливався з шелестом суконь і тихими перешіптуваннями в довгих коридорах палацу. Граф Теодор д'Альєн, який уже отримав своє перше завдання, йшов мармуровою підлогою, намагаючись зосередитися. Його нове життя при дворі почалося не з гучних обов’язків і не з участі в дипломатичних переговорах, а з дрібних доручень, настільки типових для новачків.

З ранку до вечора він був зайнятий виконанням безлічі дрібниць. Листи, які потрібно було доставити, запити, що вимагали уваги, передача повідомлень між королівськими радниками. Спочатку це здавалося незначним, але Теодор розумів, що це був важливий етап – час спостерігати, вчитися і вибудовувати довіру.

Сьогоднішнє завдання здавалося ще менш значущим: він мав доставити кілька листів від одного з наближених короля, маркіза де Тремона, до його заміського маєтку. «Посильний», – подумки з іронією посміхнувся Теодор, звертаючи в один із напівтемних коридорів Версаля. Він міг би образитися на таке просте доручення, але натомість сприймав його як можливість продемонструвати своє терпіння і здатність справлятися з будь-якою справою, якою б незначною вона не здавалася.

Зупинившись біля дверей кабінету королівського секретаря, він постукав і увійшов, одразу відчувши на собі погляди кількох придворних. Його поява привернула увагу мадам Лафарж, королівської фаворитки, яка стояла в тіні біля вікна, та маркіза де Тремона, який саме щось обговорював із секретарем. Теодор з поклоном передав маркізу сувій.

— Це ваше доручення, маркізе, — чемно схиливши голову, промовив Теодор, відчуваючи на собі пильний погляд мадам Лафарж.

Маркіз подякував йому, розгорнув лист, але перш ніж відпустити Теодора, уважно подивився на нього.

— Я чув, ви не так давно прибули до двору, графе д'Альєн. Як вам наші порядки? — з легкою насмішкою запитав він.

— Вони здаються мені цілком гідними, ваша світлість, — відповів Теодор, зберігаючи нейтральний вираз обличчя. Він знав, що маркіз, як і багато хто при дворі, випробовує його терпіння і вміння відповідати дипломатично.

— Це гарний початок. Але пам’ятайте, — додав маркіз, повільно складаючи лист, — у двору свій ритм, графе. Не завжди все буде таким простим, як ці листи.

Теодор повернувся і вийшов із кабінету, ледве стримуючи іронічну посмішку. Звісно, не все буде просто. Але в цьому і полягала суть його амбіцій — стати частиною цього світу, зрозуміти його правила і, можливо, колись використовувати їх у власних інтересах.

Дні проходили в такій рутині. Теодор виконував доручення, спілкувався з радниками, заводив знайомства, і, попри гадану незначущість своїх обов’язків, він починав розуміти двір ізсередини. Найменші зауваження, нюанси, приховані за шовковими посмішками, та насмішки придворних — усе це було частиною гри.

Одного вечора, після особливо довгого дня, він стояв на балконі своєї кімнати, дивлячись на сад, що губився вдалині. Мерехтіння свічок у вікнах палацу нагадувало йому, що кожна людина, яка знаходилася за цими вікнами, була частиною складного механізму, де кожен крок міг змінити все.

Теодор знав, що його шлях лише розпочався. Дрібні доручення — це лише перший етап. Але він був терплячим і розумним. Він чекав того моменту, коли його ім’я пролунає при дворі не як посильного, а як людини, на яку можна покластися у значно серйозніших справах.

Світло в одному з вікон згасло, і Теодор, випрямившись, вирушив до своєї кімнати, готовий до нового дня. Він знав: кожен крок, навіть найменший, наближає його до справжньої мети.