Прибуття до двору

Париж, 1740 рік.

Граф Теодор д'Альєн стояв у тіні позолочених карет, спостерігаючи, як сонце грало на шпилях і різьблених фасадах Версаля. Легкий вітерець колихав його ідеально підігнаний камзол із оксамиту глибокого бордового кольору, оздоблений срібною вишивкою. Запах осіннього листя змішувався з ароматами свіжої трави та парфумів придворних дам, що витали в повітрі.

Палац, мов міраж, височів на горизонті, сяючи в золотистих променях. Його велич вражало: вікна, мов очі, блищали, відбиваючи світло, а різьблені балюстради й скульптури оточували алеї, витончено вписуючись у краєвид. Версаль був не просто осередком влади — він був символом, монументом амбіцій, що текли у жилах кожного, хто мріяв потрапити сюди.

Теодор мимоволі затримав подих, відчуваючи змішані емоції. Хоча він уже бачив грандіозні палаци Відня, Праги й Лондона, Версаль залишався неповторним. Це був не просто палац — це була арена. Тут, у цих залах, долі спліталися, немов павутиння, а падіння ставали частиною вистави, розігруваної перед королем та його почтом.

Він провів рукою по ґудзику на манжеті — невидимий жест, що нагадував йому самому: «Ти готовий». Під камзолом, у складках одягу, ховалася сталева витримка. Він уже був тут не просто людиною. Він був графом Теодором д'Альєном. Його нове ім'я сяяло, мов блискучий щит, що приховував того, ким він був колись — людину, чиє коріння тонули в тіні.

Наближаючись до воріт, Теодор підвів погляд. Величезні чавунні стулки, прикрашені гербом Бурбонів, піднімалися перед ним, ніби одночасно запрошуючи та застерігаючи. За цими воротами знаходився світ, де кожен жест, кожне слово могло стати зброєю.

Алеї палацу вирували життям. Чоловіки в яскравих камзолах ходили із виглядом власної величі, жестами вказуючи лакеям на кинуті плащі чи рукавички. Дами, мов живі картини, рухалися граційно, їхні сукні, вишиті коштовним камінням, переливалися під сонячним світлом. Дзвінкий сміх змішувався з перешіптуваннями, але жоден рух тут не був випадковим. Ці люди були, наче фігури на шаховій дошці, і кожна усмішка могла приховувати холодний розрахунок.

Теодор знав: щоб стати частиною цього світу, треба грати за його правилами. Впевненість у собі була його обладунком, а інтелект — зброєю. Його погляд ковзнув натовпом придворних. Пишні перуки, перли, золоті брошки — усе це приховувало сутність людей, які могли бути значно небезпечнішими, ніж здавалися.

Королівський лакей, одягнений у темно-синю ліврею із срібною обробкою, шанобливо вклонився і жестом запросив його слідувати за собою. Тихий шурхіт шовкових черевиків супроводжував їхні кроки, коли вони увійшли до масивних дверей приймальної зали.

Зала засліплювала. Канделябри, вкриті сотнями свічок, заливали приміщення м'яким світлом. Величезні дзеркала на стінах створювали ілюзію безкінечного простору, а підлога, інкрустована рідкісним мармуром, відбивала це світло, немов водна гладь. Людовик XV сидів на підвищенні у дальньому кінці зали. Його позолочений трон нагадував театральний реквізит — занадто громіздкий, занадто розкішний, але, безперечно, величний.

Придворні, що оточували короля, мов зграя яскравих птахів, стежили за кожним новим гостем, як яструби, оцінюючи здобич. Їхні обличчя приховували наміри, а жести були надмірними, але майстерно вивіреними.

— Граф Теодор д'Альєн, — гучно оголосив розпорядник, і гул розмов одразу стих.

Теодор зробив крок уперед. Його рухи були точними, як у танцюриста, і кожен крок відлунювався в залі. Він зупинився на шанобливій відстані від трону і віддав глибокий уклін так, щоб рух його плаща підкреслив лінію костюма, але не виглядав нарочитим.

— Ваша Величносте, — почав він, і його голос прозвучав упевнено, мов відточена мелодія скрипки, — для мене честь стояти перед вами й пропонувати свої послуги короні Франції.

Король підвів на нього погляд. Його очі, втомлені, але проникливі, на мить блиснули зацікавленістю.

— Графе д'Альєн, — сказав він м'яко, але з натяком на випробування, — ваші справи говорять за вас добре. Європа дала вам знання, але чи зможете ви довести свою корисність Франції?

Теодор злегка нахилив голову, витримуючи паузу.

— Ваша Величносте, — відповів він, ледь усміхнувшись краєм губ, — як скульптор бачить красу в необробленому камені, так і я готовий використати всі свої знання, щоб звести новий образ величі для вашої корони. Усе, що я здобув за кордоном — зв’язки, майстерність перемовин, мистецтво переконання — тепер належить Франції.

Король, не змінюючи виразу обличчя, обдумував почуте. Його оточення завмерло, не дозволяючи собі й тіні емоцій.

— Час покаже, — промовив Людовик XV, — що ви можете запропонувати. Але ваш розум, графе, вже знайшов місце при дворі.

Ці слова були, по суті, перепусткою в гру. Теодор відчув, як погляди придворних знову пронизали його, мов списи, випробовуючи його стійкість. За цими люб’язними усмішками вже будувалися плани — як використати або знищити його.