Історія одного фейку

З дитинства ми все робили разом. Разом вчилися, разом гуляли, разом їздили до бабусь. Усі дивувалися тому, як двом сестрам погодкам вдається дружити, адже ми з дитинства мали сваритися через іграшки та речі. Але вона завжди захоплювалася ляльками та нарядами, а мені було достатньо олівця і десятка зошитів в клітинку. Тож сварилися ми, до неможливого рідко.

Того дня ми теж були разом. Чотири години в дорозі ми жартували і вигадували всілякі небилиці. Інна на ходу придумувала монстрів та їхні страшні історії, а я робила замальовки в невеличкому скетчбуку. У неї дуже палка фантазія і майже всіх монстрів з мох малюнків вигадала саме Інна.

Ми їхали, як завжди, в хвості електрички, бо там тихо і мало людей і, як завжди, захопившись розмовою, забулися, що треба перебратися в третій вагон, перед виходом. Зупинка в хвилину і, як завжди, нам довелося стрибати прямо з дверей, бо коротка станція на три вагони була далеченько. Раніше тато вискакував перший, а потім ловив нас, а тепер, коли ми їздимо самі, перша вискакує Інна, бо вона старша, а потім ловить мене. Мені вже майже вісімнадцять і я, звичайно, можу вибратися сама, але цю традицію ми підтримуємо досі, згадуючи дитячі роки. Я не надто вдало звалилася їй на руки і ми обидві кубарем скотилися з невеличкого насипу, на якому були прокладені рейки. Люди на станції спочатку злякалися не на жарт, а потім подивилися як на дурних, коли ми разом засміялися, обіймаючись. Я вихопила з кишені телефон і поспішила зробити селфі нашого віроломного падіння. Щойно повернемося в місто викладу цю фотку з невеличкою історією. Завжди шкодую, що не можу публікувати фотки одразу, поки не загубила емоцію. А тут, в селі, місцеві, мабуть, і не чули про чудо інтернету. Що казати, тут зв'язок ловить лише від одного оператора і тільки під старим горіховим деревом, біля якого прив'язаний пес Сірко. От і доводиться з ним гратися, щоб не скулив, поки розмовляєш.

До бабусі ми їздимо досить рідко, тільки кілька разів на рік і лише на два-три дні. Можете уявити що таке двом підліткам залишатися на тиждень в році без інтернету та соцмереж. За те, є час обробити всі фотографії.

Вже увечері того дня, бабуся накрила стіл, годує вона нас як на убій і постійно повторює, що ми обидві жах які худі, мабуть як і всі старенькі. Щойно повечерявши Інна засіла клацати телевізор, а я почала обробляти нашу першу літню фотку. І хоча ми неабияк злякалися та й збили коліна, фотка вийшла досить вдала, адже ми обидві на ній щиро посміхаємось. До того ж краєвид просто чудовий: на задньому плані невеличкий закинутий будинок з червоної цегли, далі величезне зелене пшеничне поле і далеко-далеко стіна зі здоровецьких тополь. Їм мабуть років по сто, бо висотою ті дерева, як мінімум з десятиповерхівку.

Інна зазирнула мені через плече, вдивляючись в складний, як вона сама вважає, інтерфейс програми для редакції фото.

— Танько, а ти можеш що-небудь додати на фото, щоб все виглядало, наче так і було. — сестра хитренько усміхнулася.

— Я все можу, тільки композиція наче не порушена, нічого тут не треба додавати.

Вона схопила наш скетчбук із монстрами і швидко почала перелистувати сторінки.

— Оцього додай! А фотку викладемо наче самі не помітили і глянемо як відреагують підписники. Можна на весь інстаграм прославитися.

Я опустила очі на свій малюнок і сама здригнулася. На днях ми створили чудовисько, яке нагадувало людину, але з довжелезними руками, які волочаться по землі та скривавленими кривими іклами та кігтями у нього був розгублений погляд, ніби монстр сліпий. В описі значилося, що його зріст три метри, а вік вже перевалив за тисячі років. Типовий, як для наших вигадок, хтонічний монстр, який харчується підлітками, що гуляють в лісі після заходу сонця.

Не роздумуючи, я погодилася на її авантюру і пів ночі провела з графічним планшетом, намагаючись зробити його якнайбільш реалістичним. У монстра з'явилося багато-багато кривих іклів та карі очі, які пильно дивилися на нас. Не найкраща моя робота, але пишатися було чим. Я ще годину обробляла фото та додавали тіні. Наш монстр ніби визирає з-за стіни старого будинку, тримаючись лапою за цегельну стіну.

На ранок нас покликала у гості сусідка, до неї теж нещодавно приїжджали онуки, привезли старенький смартфон, а ми виявилися єдиними "спеціалістами з високих технологій" в селі. Який був наш подив, коли ми дізналися, що старенькій не просто купили телефон, а, на додачу, поставили репітер зв'язку, щоб діти, які поїхали десь на заробітки, завжди були на зв'язку. У старенької вдома ловив навіть 5G. Тож поки я намагалася зрозуміти, що саме зламала тітка Оксана, Інна виклала наш пост в інстаграм, з підписом:

"Знову в селі і одразу втрапили в неприємності".

Того дня ми сходили до місцевого каналу, така маленька штучна річечка, щоб у місцевих завжди була вода для поливу. Тут водилися тільки жаби та маленька рибка верховодка але краєвид зачаровував. Ті ж самі височезні тополі і безкрайні поля. До того ж Інна надзвичайно гарна і ми провели майже п'ять годин фотосесії. Іноді я заздрю тому, що вона зовсім не боїться камери і завжди щиро усміхається та грається з довгим русявим волоссям, як у нашої мами. 

Я вся в батька, тож свої каштанові кучері підстригаю якнайкоротше та і не дуже люблю такі довгі і яскраві сукні, якими забита вся її шафа.

Надвечір ми обидві згорали від цікавості, як же підписники відреагували на світлину, але тітка Оксана не кликала в гості, а напрошуватися ми не хотіли, не ввічливо якось. Ми провели в селі рекордні чотири дні, і бігли на електричку одна поперед одної, бо якщо запізнимося доведеться чекати і їхати аж завтра. Проте, який був наш подив, коли біля станції ми зустріли не селян, які їхали б у місто за покупками. А справжню знімальну групу. У Інни засвітилися очі, адже на мікрофоні, що гарна жіночка в жовтій сукні тримала у руках, вона побачила логотип улюбленого всеукраїнського телеканалу, мабуть що вона і репортерку впізнала, але я бачила її вперше. Більш за все, Інна хотіла б пройти там практику і забувши про все на світі сестра кинулася до оператора з розпитуваннями про роботу справжнього журналіста. Він налаштовував камеру, намагаючись ідеально вирівняти горизонт. На короткій платформі, зладженій зі здоровецьких бетонних плит, які, від часу, накренилися кожна в свою сторону, виходило в нього погано. І високий чоловік сильно дратувався, підкручуючи баранчик на тринозі, заглядаючи в камеру і знов підкручуючи баранчик.