Дорога до Хребта Дракона добігла кінця. Перед Мією та Таєм постали високі ворота палацу, вбудованого просто в гірський схил. За ними здіймалися кам’яні вежі, а над дахами клубочилися легкі хмари. Вітер приносив запах хвої та прохолоду гірських джерел.
Вартові впізнали Тая й одразу відчинили ворота. Новина про повернення спадкоємця швидко розлетілася палацом.
Щойно вони переступили поріг, назустріч вийшла мати Тая.
— Таю!
Вона поспішила до сина й міцно обійняла його, наче боялася, що він знову зникне, якщо відпустить бодай на мить.
— Мамо… — тихо промовив Тай, обіймаючи її у відповідь.
Жінка відсторонилася, щоб роздивитися його обличчя, торкнулася щоки й не приховувала хвилювання.
— Дай на тебе подивлюся. Ти так довго був далеко… Ми чекали на тебе щодня. Я стільки разів уявляла, як ти повернешся, але тепер навіть не знаю, що сказати.
— Тепер уже нічого не потрібно казати, — відповів Тай. — Я вдома.
Вона знову притиснула його до себе, а тоді перевела погляд на Мію. У її очах світилася щира вдячність.
— А ти, мабуть, Мія. Нарешті я можу познайомитися з тобою не з розповідей сина.
— Так, — усміхнулася Мія. — І я дуже рада, що ми нарешті зустрілися.
Мати Тая взяла її за руки.
— Дякую, що була поруч із ним. Я знаю, що вам обом довелося пройти через багато випробувань.
— Ми підтримували одне одного, — відповіла Мія. — Інакше я не знаю, чи змогли б дійти до цього дня.
Трохи осторонь стояв батько Тая. Він намагався зберігати звичну стриманість, але в його погляді було полегшення, якого не приховати жодними словами.
— Сину, — нарешті сказав він і міцно потиснув Таєві руку, а потім притягнув його до себе в коротких, по-чоловічому стриманих обіймах. — Ти повернувся. Це найважливіше.
— Я теж радий бути вдома, батьку.
Батько ще мить дивився на нього, ніби переконувався, що перед ним справді його син. Потім повернувся до Мії.
— А тобі я хочу подякувати особисто. За те, що ти пройшла цей шлях разом із ним. І за те, що тепер він стоїть переді мною живий і здоровий.
— Ми обоє повернулися, — м’яко відповіла Мія. — І обоє змінилися.
— Це помітно, — погодився він. — У ваших очах більше немає тієї невпевненості, з якою ви колись вирушили в дорогу.
Поки мати Тая запрошувала їх до палацу, його батько покликав свого ад’ютанта. Нахилившись до нього, він тихо прошепотів кілька слів. Ад’ютант коротко вклонився й швидко залишив залу, не привертаючи до себе зайвої уваги.
Тай помітив це, але не став розпитувати.
Невдовзі їх провели до головної зали. Темний полірований камінь під ногами відбивав світло смолоскипів, а масивні колони прикрашали різьблені дракони. Між ними спадали синьо-золоті шовкові полотнища, на яких були зображені гірські вершини та квітучі дерева. За високими вікнами виднівся сад, де поміж кам’яних доріжок росли сосни й сакури.
У центрі зали стояли крісла для господарів палацу, а перед ними був накритий довгий стіл. Тут не відчувалося суворості тронної зали — радше це було місце, де родина могла зібратися після довгої розлуки.
Усі розташувалися за столом. Мати Тая щойно хотіла запитати, як минула їхня дорога, коли двері відчинилися й до зали поспішив слуга.
— Ваша величносте, прибули батьки пані Мії.
Мія миттєво підвелася.
За мить у дверях з’явилися її батько й мати. Вони ніби забули про всі правила палацового етикету, щойно побачили доньку.
— Міє! — першою озвалася мати.
Мія кинулася їм назустріч. Мати міцно обійняла її, гладячи по волоссю, а батько обійняв обох, притискаючи до себе так, ніби хотів надолужити всі дні, коли не міг бути поруч.
— Доню, моя доню… — голос матері тремтів. — Ми так довго чекали на цю мить.
— Мамо, я тут, — прошепотіла Мія, міцніше обіймаючи її. — Я повернулася.
Мати відсторонилася, щоб побачити її обличчя. Вона торкнулася доньчиної щоки, поправила пасмо волосся й усміхнулася крізь сльози полегшення.
— Я боялася, що знову не встигну тебе обійняти. Що доля ще раз забере тебе від нас.
— Більше не потрібно боятися, — сказала Мія. — Я не обіцяю, що попереду не буде труднощів. Але я більше не тікатиму від свого минулого й не дозволю йому забрати в мене майбутнє.
Батько поклав руку їй на плече.
— Ти завжди була впертою, — промовив він, і в його голосі прозвучала ледь помітна усмішка. — Навіть тоді, коли ще не розуміла, наскільки сильною можеш бути.
— Напевно, це від тебе, — відповіла Мія.
— Можливо, — погодився він. — Але я радий, що ти використала цю силу, щоб повернутися до нас.
Він обійняв доньку ще раз, а тоді звернувся до Тая.
— А ти, схоже, багато чого пережив поруч із нею.
— Більше, ніж міг уявити, — відповів Тай. — Але я ні про що не шкодую.
Батько Мії уважно подивився на нього. У цьому погляді не було ані недовіри, ані бажання перевірити його — лише розуміння людини, яка бачила, як багато означає для доньки той, хто стоїть перед нею.
— Тоді я радий, що ви повернулися разом. І сподіваюся, відтепер у вас буде більше приводів для радості, ніж для тривоги.
— Ми теж цього хочемо, — відповіла Мія.
Мати Тая підвелася й сама підійшла привітати гостей.
— Вітаю вас у нашому домі. Я так багато чула про Мію від сина, що вже відчуваю, ніби знаю її давно.
— Сподіваюся, він розповідав про мене щось хороше, — пожартувала Мія.
— Значно більше, ніж хороше, — усміхнулася жінка. — Іноді мені здавалося, що він думає про тебе навіть тоді, коли намагається говорити про щось інше.
— Мамо, — з докором озвався Тай.
— Що? Я лише кажу правду.
Мія засміялася, а Тай похитав головою, хоча й сам не зміг приховати усмішки.
Батько Тая привітав батьків Мії та запросив усіх повернутися до столу. Цього разу за ним зібралися вже не просто правителі двох земель, а люди, які нарешті побачили своїх дітей удома.
Коли всі вмостилися, розмови поступово стихли. Мія поклала долоню на сумку, у якій зберігалася Печатка.
— Є ще одна справа, яку я хочу завершити сьогодні, — сказала вона.
Тай поглянув на неї й мовчки кивнув.
Мія дістала Печатку. Її поверхнею пробігло м’яке світло, відбиваючись на пальцях дівчини.
Відредаговано: 27.10.2026