Після темряви

Ліс поступово затихав.
Після всього, що сталося, ця тиша здавалася майже нереальною.
Мія стояла посеред галявини й дивилася на Печатку, яку досі тримала в руці. Вона більше не світилася так яскраво, як під час сутички. Тепер від неї залишалося лише слабке тепло.
Тай підійшов ближче.
- Ти як?
Мія підняла на нього очі.
- Вперше за дуже довгий час... нормально.
Тай усміхнувся.
- Тоді це вже непоганий результат.
За кілька кроків від них Лянь Чень намагався підвестися.
Шива одразу подала йому руку.
- Давай.
- Я сам.
- Звичайно, - сухо відповіла вона. - Саме тому ти вже третій раз падаєш.
Лянь Чень скривився, але руку все ж прийняв.
- Я просто перевіряв землю.
- І як?
- М'яка.
Шива закотила очі.
- Ідіот.
- Дякую.
Тай тихо засміявся.
На мить усе стало майже звичайним.
Ні ворога.
Ні чужих голосів.
Ні страху, що чергова таємниця вирине з темряви.
Мія опустила погляд на Печатку.
Її пальці міцніше стиснулися навколо артефакту.
- Нам потрібно її повернути.
Тай одразу зрозумів, про що вона.
- Драконам.
Мія кивнула.
- Саме так.
Шива подивилася на Печатку.
- Після всього, що через неї сталося, навіть дивно просто тримати її в руках.
- Вона ні в чому не винна, - тихо сказала Мія. - Винні ті, хто вирішив, що має право нею заволодіти.
Лянь Чень сперся на дерево.
- І тепер усе закінчилося?
Мія на кілька секунд замислилася.
Потім подивилася на Тая.
- Думаю, так.
- Думаєш? - перепитав він.
- Якщо скажу «точно», ти почнеш шукати нову проблему.
Тай усміхнувся.
- Справедливо.
Шива фиркнула.
- Нарешті хтось це зрозумів.
Мія засміялася.
Цього разу сміх був справжнім.
Вона більше не відчувала тієї дивної порожнечі всередині.
Спогади поверталися на свої місця.
Тай був Тай.
Її минуле було її минулим.
Її життя знову належало їй.
Мія подивилася в бік дороги.
- Ходімо додому.
Тай кивнув.
- А потім до драконів.
Вона поглянула на Печатку.
- Повернемо її туди, де вона повинна бути.
Лянь Чень важко зітхнув.
- Тільки скажіть, що це остання наша пригода.
Шива подивилася на нього.
- Ти багато хочеш.
- Я взагалі-то поранений.
- Саме тому й кажу.
- Жорстока людина.
- Зате чесна.
Тай похитав головою.
- Ви двоє ніколи не змінитеся.
- А навіщо? - одночасно відповіли вони.
Мія знову засміялася.
Вони рушили вперед.
Попереду був шлях додому.
А після нього - дракони, яким вони мали повернути Печатку.
Цього разу вони йшли не від темряви.
Вони йшли до кінця історії, яка забрала в них занадто багато років.
І, можливо, вперше за весь цей час ніхто з них не боявся того, що чекає попереду.
Бо тепер вони знали головне:
минуле більше не керувало їхнім майбутнім.