Те,що Шива приховувала

- Шива...
Голос Бай Лу був тихим.
Шива не відповідала.
Вона все ще дивилася на напис на стіні.
«Учень пам'ятає те, що вчитель наказав забути».
Тай перевів погляд із напису на Шиву.
- Ти знала про цю печеру?
- Так.
- І про цей знак?
- Так.
- І про Бай Лу?
Шива заплющила очі.
- Так.
Бай Лу зробила крок до неї.
- Тоді чому мовчала?
Шива нарешті подивилася їй в очі.
- Бо мені було наказано.
- Ким?
Шива замовкла.
Бай Лу вже знала відповідь.
- Моєю бабусею?
Шива кивнула.
У грудях Бай Лу щось стислося.
Стільки часу вона намагалася згадати минуле.
Стільки разів знаходила уривки, які не складалися в одну картину.
А тепер людина, яка стояла поруч із нею весь цей час, знала частину відповідей.
- Що вона тобі сказала?
Шива опустила погляд.
- Що одного дня ти повернешся.
- І що ще?
- Що твої спогади не можна повернути силою.
Тай нахмурився.
- Чому?
- Бо частина з них була змінена.
У печері стало тихо.
Бай Лу стиснула пальці.
- Я це вже знаю.
Шива кивнула.
- Але ти не знаєш усього.
- Тоді розкажи.
Шива кілька секунд мовчала.
- Коли з тобою це сталося, твоя пам'ять не просто зникла. Її частину замінили.
Тай різко підняв голову.
- Ми знаємо.
- Ні, - тихо сказала Шива. - Не все.
Вона подивилася на Бай Лу.
- Тобі залишили спогади. Але між ними вставили чужі.
Бай Лу відчула холод у пальцях.
- Про Тая?
Шива кивнула.
- Саме так.
Тай завмер.
Шива продовжила:
- Тому ти могла пам'ятати те, чого ніколи не було. Могла дивитися на нього і не впізнавати. А могла бачити іншу людину там, де мав бути він.
Бай Лу опустила голову.
Тепер багато речей починали ставати на свої місця.
Не все.
Але достатньо.
- А ти? - запитала вона. - Чому ти пам'ятаєш?
Шива ледь усміхнулася.
- Бо я не дозволила забрати у себе ці спогади.
- Як?
- Мене навчили.
Тай подивився на неї.
- Твоя наставниця?
- Так.
Бай Лу повільно підійшла до кам'яного столу.
На ньому все ще лежав металевий знак.
Вона взяла його.
- Вона знала, що я повернуся сюди?
- Вона сподівалася.
- А ти?
Шива усміхнулася сумно.
- Я боялася.
- Чого?
- Що ти повернешся вже не тією людиною, яку я пам'ятаю.
Бай Лу подивилася на неї.
- А тепер?
Шива вперше за весь час усміхнулася по-справжньому.
- Тепер я бачу, що ти все ще ти.
Тай тихо видихнув.
А Лянь Чень досі мовчав.
Бай Лу повернулася до нього.
- А тепер твоя черга.
Він не ворухнувся.
- Що ти хочеш почути?
- Правду.
Лянь Чень опустив очі.
- Я знав, що ця печера пов'язана з Печаткою.
- І?
- І знав, що сюди хтось повернеться.
- Хто?
Він подивився на Бай Лу.
- Ти.
Тай зробив крок уперед.
- Звідки?
Лянь Чень відповів не одразу.
- Бо той, хто змінив твою пам'ять, не знищив усе.
Бай Лу застигла.
- Він залишив слід.
Лянь Чень показав на чорну нитку, яку Тай досі тримав.
- Ось цей слід.
Бай Лу подивилася на нитку.
- Навіщо?
- Щоб знайти Печатку.
Шива різко підняла голову.
- Він використовував твою пам'ять як ключ.
Усе стало тихо.
Бай Лу зрозуміла.
Її спогади були не просто жертвою.
Вони були частиною плану.
Тай стиснув кулаки.
- Тоді Печатка досі тут?
Лянь Чень подивився вперед.
- Ні.
Бай Лу насупилася.
- Тоді де?
Лянь Чень відповів:
- Там, куди ми самі її віднесли.